У 100 РОКІВ ПІДНЯЛА КЕЛИХ ЗА МИР В УКРАЇНІ

Рецепт довголіття лучанки Ганни Рудик — хороші діти й почуття гумору...


Євгенія СОМОВА


За святковим столом в оточенні дітей, внуків, правнуків і праправнуків бабуся аж світилася від радості. Подумалося: «Дай, Боже, всім такої теплої старості».
…Народилася Ганна Якимівна у багатодітній селянській сім’ї на Ковельщині. Під час Першої світової війни родину вивезли у Курськ. Там від тифу померла мама. Батько більше не одружувався. Сам виховував семеро діток. Як міг, намагався замінити їм неньку. Ганна Якимівна згадує, що малою плакала за нею і допитувалася у тата, чому вона так довго не приходить. Нелегко було сиротам, але виросли, бо, як каже ювілярка, гляділи один одного, ділилися останнім шматком хліба.
Ганна виросла роботящою красунею. Не один парубок з Уховецька задивлявся на неї. Але вона вподобала хлопця із сусіднього села Любитів. Пішла туди за невістку. Розповідає, що на весіллі в її селі не було горілки, але всі веселилися і танцювали. А в Любитові поставили на стіл лише одну пляшку й пустили її по колу. І всім вистачило.
Чоловік Ганні дістався добрий. Тож хоча й жили небагато, але в любові й злагоді. Але недовго тривало їхнє щастя. Розпочалася Друга світова війна і Панаса забрали до польського війська. При згадці про ті роки Ганна Якимівна сумнішає. Пригадала, як німці забрали корову–годувальницю, а вона вкрала худібку, ризикуючи життям. Потім довго переховувала. Зате діти були з молоком, не голодували.
З чоловіком Ганна Якимівна прожила понад півстоліття. Виховала семеро діток. Усім дала освіту і, найголовніше, материнську любов. Учила жити по правді й не цуратися ніякої роботи. Приклад показувала сама. Все життя трудилася — і вдома, і в колгоспній ланці. Навіть тоді, коли розміняла дев’ятий десяток, не сиділа склавши рук. Щодня спускалася зі свого третього поверху у двір годувати курочок. Сусіди кажуть, що бабуся оптимістка і дуже позитивна людина.
— Щоранку, коли зустріну, запитає, як почувається мама, — розповідає Леся Шишчиць. — Любить згадувати, як раніше жила, а коли бачить, що чимось засмучена, розпитає, розрадить. Бабця про всіх турбується, бажає добра. За це її і люблять сусіди.
Довгожителька — бадьора і життєрадісна. На здоров’я не нарікає — ще сама без задишки піднімається на третій поверх. І хоча, як більшість у її роки, погано чує і бачить, ще дає собі раду, сама гуляє на вулиці, а коли стає нудно, розважає себе, співаючи пісні. Охоче ходить на дні народження до сусідів, відвідує сваху, яка живе у Нововолинську. Їздить з рідними до лісу по гриби. Словом, живе повноцінним життям і тішиться кожним днем. Світлана Гуріна, донька, з якою мешкає довгожителька, розповідає, що мама до лікарів зверталася рідко — коли народжувала і коли, вже у похилому віці, зламала ногу. Якщо застуджувалася, лікувалася травами. То в чому ж феномен довголіття Ганни Якимівни?
— Живу стільки років, бо маю добрих дітей, — переконана жінка.
— Бабуся все життя працювала, має добре почуття гумору, — додає внучка Аня.
Рідні розповідають, що день народження Ганни Якимівни відзначають щороку. За столом збирається вся велика родина — діти, 10 внуків, 9 правнуків. Приїжджають навіть із Южно-Сахалінська, Ашхабада. Цьогоріч привітати довгожительку прийшов і луцький міський голова Микола Романюк. Побажав Ганні Якимівні прожити при доброму здоров’ї ще не один десяток літ. Ювілярка підняла чарчину за гарний тост і за те, щоб в Україні нарешті запанував мир.