1942 рік. В тимчасовий притулок у Жидичині випадково потрапили сироти з дитбудинку Києва...
Німецька окупація, 1942 рік. В тимчасовий притулок у селі Жидичин Ківерцівського району випадково потрапили сироти з дитбудинку Києва. Місцевий священик Олексій Моргаєвський попросив селян узяти діток у свої сім’ї
Олександр НАГОРНИЙ
14-річна Таїсія з батьками і старшим братом, побачивши, як голодні малюки шкребуть ложками по алюмінієвих мисках, заглядають в очі людям, сказала: «Візьмімо того хлопчика, дуже проситься». Толя прожив у їхній сім’ї до осені 1944 року. Потім був знову відправлений в дитбудинок у Києві. … Їхня друга зустріч у Жидичині вже як Таїсії Семенівни Малицької (по чоловіку) та Анатолія Івановича Катеринича відбулася через 70 років — буквально нещодавно. Жінка обняла сивого чоловіка і сказала: «Брат приїхав». Шкода, що такою довгою була дорога Анатолія Катеринича до своїх рятівників від голоду та холоду. Але так склалося його військове життя. Не раз шукав на карті, де той Луцьк і маленький Жидичин, назву якого запам’ятав назавжди...
СИРІТ РЯТУВАЛИ ВСІМ СЕЛОМ Минулоріч Анатолій Катеринич зустрів у санаторії волинянина, який допоміг поспілкуватися з кореспондентом газети «Волинь–нова». Таким чином 16 січня 2014 року з’явилася стаття під заголовком «Подякував волинянам через… 70 років». Нагадаю, в ній розповідалося, яким чином сироти опинилися в Жидичині. Німці в ешелоні їх відправили на Захід, можливо, для якихось нелюдських піддослідних експериментів. Але неподалік станції «Ківерці» партизани пошкодили колію. Війт містечка, до речі, член ОУН Микола Кушнір заходився рятувати сиріт. Старших відправив у рідне село Жидичин, де їх розмістили в колишньому Палаці митрополитів, а менших віддав людям у Гущу (тепер це Луцьк). Більшість дітей, серед яких, за спогадами старожилів, були сліпі, німі, інваліди, залишилися в цьому притулку до визволення Волині. Кожен день селом їхала підвода, на яку люди клали харчі для сиріт. Селяни допомагали хто чим міг, ніхто не відмовлявся, бо це гріх. Тож пощастило тим діткам, які потрапили в жидичинські сім’ї. Серед них — і білявому Толі.
СТАВ РІДНИМ У СІМ’Ї ПОВСТАНЦЯ Із допомогою знаного краєзнавця Ірини Майданець ми знайшли сім’ю Солтисів, яка прихистила хлопця. Анатолій Іванович пригадав, що жив тоді у Солов’їв (як з’ясувалося, це вуличне прізвисько родини). На жаль, Семен і Лукерія вже давно померли, серед живих із родини залишилася лише Таїсія Семенівна Малицька. Прочитавши у нашій газеті хвилюючу розповідь про своїх рятівників, Анатолій Іванович пообіцяв обов’язково приїхати в Жидичин. ...У Луцьку його зустрічала Ірина Майданець та сільський голова Жидичина Олег Данкевич. Потім були зворушливі слова Таїсії Семенівни: «Брат приїхав…». Слова сказані не випадково, адже хлопчика збиралися усиновити. На щастя, не встигли. Чому на щастя? Бо Петро Солтис, старший брат Таїсії, який ровером привіз до хати хлопчика, у 1949 році загинув як керівник боївки на псевдо Соловей. Тільки нещодавно вдалося встановити, що це сталося біля села Муравище Ківерцівського району. А Семена і Лукерію, Катерину (сестру батька), Таїсію після доносу односельчанина вивезли в Тинду Амурської області, де вони 10 років працювали на лісорозробках. Молодшу сестру Неонілу, яка на той час вже була заміжня, не чіпали. Тож якби родина усиновила Толю, його життя склалось би зовсім інакше. Побував би у Приморському краї, не зробив військової кар’єри...
А НА ДОРОГУ ДАЛИ ТОРБУ ІЗ САЛОМ Анатолій Катеринич привіз із собою багато знімків, якими ілюстрував свою розповідь. Як не важко жилося у дитбудинку, де був голод, холод та хвороби, здібний хлопець одним із небагатьох ровесників закінчив десятирічку, військове училище, Академію бронетанкових військ. Перебував на Кубі як консультант, викладав в училищі, яке свого часу закінчив. Нині він — підполковник у відставці. Розповів Таїсії і про свої пошуки рідних. Гіркими були ці спогади. Мати померла під час окупації. Батька із сім’єю після закінчення училища вдалося відшукати в Житомирській області. Але він байдуже сказав: «Я так і думав, що коли ти залишився живий, то мене знайдеш». Після цього синові більше не хотілося дивитися йому в очі… Про що згадували ці вже літні люди? Анатолій Катеринич із дружиною виховали сина і доньку, є троє внуків, чотири правнуки. У Таїсії Семенівни — дві дочки і син, двоє внуків і правнучка. — Я спав на печі з «батьком» Семеном, який мені наспівував стрілецьких пісень, — повідав гість. — Добре запам’ятав, що в господарстві було багато живності. Мені доручили збирати яйця, бо всілякої птиці тримали чимало. А одного разу знайшов у стіжку гвинтівку. Петро попросив нікому про це не розказувати. — Я ж недаремно хотіла, щоб батьки взяли хлопчика з дитбудинку. Молодша сестричка у нас вже була, — посміхається Таїсія Семенівна. — До Толі ставилися, як до рідного. Коли забирали назад до Києва, всі плакали. Батьки готували його до школи, пошили пальтечко, чобітки виготовили на замовлення. Але не судилося…. Дали на дорогу торбу із салом, м’ясом, пиріжками, яйцями… О, я це добре пам’ятаю, бо в Києві її «реквізували».
ВОЛИНЯНИН І ЧЕРНІГІВЕЦЬ ЗАСПІВАЛИ «ЧЕРЕМШИНУ» Сподобався гостеві Жидичин: «Культурне село. Моє містечко Остер, що в Чернігівській області, на порядок нижче», — сказав Анатолій Катеринич. Ірина Майданець провела екскурсію історичним музеєм «Витоки», до експозиції якого докладала рук протягом багатьох років. Розповіла, що, за її даними, священик Олексій Моргаєвський, який закликав селян допомогти дітям, навчався в духовній семінарії із самим Йосифом Джугашвілі, який згодом став жорстоким Сталіном. І коли священика хотіли виселити з хати, він показав листа від однокурсника, після чого енкаведистів як вітром здуло. Згодом була зустріч підполковника Катеринича з учнями Жидичинської загальноосвітньої школи. Для дітей вона стала чудовим уроком патріотизму, мужності, пам’яті… Анатолій Іванович дуже хотів, щоб школярі знову послухали реквієм Небесній сотні — лемківську пісню «Гей плине кача». А коли зробити цього не вдалося через технічну накладку, запропонував заспівати разом. Голос у Анатолія Катеринича чудовий, він для Таїсії Семенівни справжні концерти української пісні влаштовував. Тож, напевне, не тільки кореспондентів, а й учнів зворушив дует російськомовного жителя Чернігівщини, офіцера Анатолія Катеринича і волинянина, директора Жидичинської школи Сави Гонтара, які виконали «Черемшину». В їхньому співі особливо відчувалося, наскільки Україна єдина, патріотична, нездоланна.
На фото: Таїсія Малицька і Анатолій Катеринич востаннє розмовляли в 1944-му.
