Дещо нетипова сільська картинка: на лузі пощипують травку три корови, а неподалік, спершись на парапет місточка, про щось неквапливо бесідують троє пастухів — двоє літніх чоловіків і одна жінка...
Дещо нетипова сільська картинка: на лузі пощипують травку три корови, а неподалік, спершись на парапет місточка, про щось неквапливо бесідують троє пастухів — двоє літніх чоловіків і одна жінка... А ще донедавна у селі пасли череду. Почергово. Господині вдосвіта виганяли своїх «рябух» і «зірочок» із воріт, а далі ними опікувався черговий пастух. Черга пасти громадську череду — то було святе. Невже тепер у селі цієї гарячої пори нема нагальної роботи, що можна отак: на кожну корову по індивідуальному пастуху?! Пригадалося, як моя бабуся категорично забороняла мені пасти чергу і взагалі ходити за коровою після того, як я стала студенткою столичного університету. Мовляв, несолідно у такому статусі коровам хвости крутити. Годі було її переконати, що після київського шуму й гаму, необхідності спускатися у метро, яке дуже швидко перестає бути екзотикою, і вимушеністю більшість денного часу проводити у приміщенні, так хочеться під небесний купол, на зелену травичку. Корівки її смачно пощипують, обмахуючись хвостами від мух і гедзів, а ти встигаєш надихатися п’янким повітрям, наслухатися пташок, що аж захлинаються у вербах, намилуватися розквітлою серед трав незабудкою і ще й в цікаву книжку зазирнути. Ну а те, що котрась корова може «згедзатися», то це вже ціла пригода й зовсім інша історія.
