СЕРЦЕ ВІДДАЛА ДІТЯМ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 25.04 € 27.75

СЕРЦЕ ВІДДАЛА ДІТЯМ

Виповнилося 85 років Тамарі Водолазькій – вчителеві, директору школи, депутату Верховної Ради УРСР, шанованій та авторитетній людині у Ковелі

З перших повоєнних років Тамара Водолазька – на Волині. Вона – вчитель, директор школи, депутат Верховної Ради УРСР. Її бойові заслуги відзначені орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, орденом “За мужність”, десятьма медалями. За трудові здобутки Тамара Карпівна нагороджена медалями “За доблесну працю”, “Ветеран праці”, нагрудним знаком “Відмінник народної освіти УРСР” та багатьма почесними грамотами різних рівнів. Днями їй виповнилося 85.

– Волинь – це ваша мала батьківщина, в яку ви закохані ще з повоєнних літ. А звідки ви родом?
– Народилася я в селі Шамівка Знам’янського району, що на Кіровоградщині, в бідній родині. Пережила і колективізацію, і голод 1933 року. Мої старші двоюрідні сестри були вчителями, тому я з дитинства мріяла про освітянську ниву. Ще до школи навчилася читати і писати, мала велике бажання та старанність до науки. Школу та сільськогосподарський технікум, який був у рідному селі, закінчила на “відмінно”, і в рахунок п’яти відсотків броні була направлена на навчання в Азово– Чорноморський сільськогосподарський інститут. Але агроном з мене так і не вийшов.
– Бажання стати вчителем все- таки перемогло?
– З другого курсу я перевелася до Кіровоградського учительського інституту. Але навчання перервала війна. Під час окупації виконувала доручення Шамівського партизанського загону. Пізніше працювала медсестрою у військовому шпиталі, який знаходився в нашому селі. Навчання продовжила у червні 1944 року. Щоб вижити у повоєнне лихоліття та ще й навчатись, довелось важко працювати. У 1946 році я приїхала за направленням на Волинь, у Берестечко, де працювала спочатку вчителем, а потім директором школи.
– Тут ви й познайомились із своїм майбутнім чоловіком?
– Андрій Іванович, який пройшов дорогами війни від Сталінграда до австрійських Альп і мав кілька поранень, працював у Берестечку заступником начальника військкомату, а я прийшла до нього поскаржитись на шкільного військового керівника. Не секрет, що в ті буремні роки на Волині посадовці мали при собі зброю. Але той пришелепкуватий “воєнрук” пішов на прийом до голови райвиконкому і наставив на нього автомат, сказавши, що посіче його “на капусту”. Дивака приструнили, а ми з Андрієм Івановичем після десяти днів знайомства одружилися і невдовзі переїхали до Ковеля. Він тут також працював у військкоматі. Через кілька років його хотіли перевести на підвищення. Але переїхати до Луцька нам не вдалося.
– Чого це?
– Причина, як на той час, досить вагома: по Ковельському виборчому округу № 35 я вже була обрана депутатом Верховної Ради УРСР.
– Чим же запам’яталися депутатські роки?
– Тоді ніхто не знав такого слова як “референт– консультант”. Хоча у народного депутата двічі на тиждень був прийомний день. З якими тільки питаннями до мене не зверталися люди… Я побувала чи не в кожній хаті. Що вдалося зробити? На мої клопотання у Ковелі було збудовано по вулиці Димитрова (тепер Сагайдачного) міст через Турію, добудовано і реконструйовано готель по вулиці Театральній, розпочато будівництво банно– прального комбінату, виділені кошти на спорудження лікарні, благоустрій міста, збудовано Палац культури в Лукові. У Верховній Раді я входила до ради старійшин, яка вирішувала питання, що виносилися на розгляд сесії. Секретарем Президії тоді був Анатолій Зленко, майбутній міністр закордонних справ незалежної України. А одного разу мене, як народного депутата, запросили на республіканське радіо, де я виступала у передачі для канадських українців.
– Про що ж ви розповідали діаспорі?
– Як про що? Звичайно ж, про освіту. Ще у 1953 році як директор і вчитель біології семирічної школи № 7 я створила (першою у Ковелі, – Я.Г.) навчально– дослідну ділянку, кролеферму, побудувала теплицю. До речі, у нас тоді піонервожатою працювала тендітна красуня Галина, яка стала дружиною студента факультету журналістики Львівського університету Полікарпа Шафети. Весілля їхнє, на яке ми з Андрієм Івановичем були запрошені, проходило у селі Дубове Ковельського району в батьківській хаті Галини.
– А ще вас тричі обирали депутатом Ковельської міської ради.
– Завдяки отому молодому запалу, енергії, як депутата та директора, мені вдалося збудувати у місті нову СШ № 1. Викладаючи географію та біологію, я домоглася того, що в цій школі був створений перший в області кабінет з живим куточком, посаджений шкільний парк, створено навчально– дослідні ділянки.
– Кожен вчитель мріє, щоб його учні досягнули певних вершин у житті. За тридцять років роботи в школі у вас їх було тисячі.
– Серед моїх випускників – колишній ректор Львівського медичного інституту професор Михайло Павловський, директор Українського державного інституту по проектуванню меблів та столярних виробів “Укрдіпромеблі” Сергій Сагаль, його молодший брат Віктор, який є директором Ковельської філії “ПриватБанку”, керівники відомої в області фірми “Волиньпак” брати Віктор та Володимир Мікуличі, заступник головного редактора Волинського радіо Галина Сухомлин та багато– багато інших. Ось днями телефонував з Луцька вже пенсіонер, полковник у відставці Андрій Залевський. Колишні учні не забувають мене, часто телефонують, дарують квіти (сміється) і на душі від таких зустрічей стає світліше.
Бесіду вів Ярослав ГАВРИЛЮК.