«Мене вимолили з того пекла», — говорить Петро Берчук (на фото) із Седлища Старовижівського району, який вижив у Волноваській трагедії...
«Мене вимолили з того пекла», — говорить Петро Берчук (на фото) із Седлища Старовижівського району, який вижив у Волноваській трагедії...
Того травневого ранку солдатів 51-ї окремої механізованої бригади розстріляли проросійські сепаратисти. Загинуло 18 наших бійців. Уже пораненого Петра снайпер бив ногами по голові, від чого чоловік знепритомнів. Відтак нападники дозволили допомогти закривавленим потерпілим, а самі покинули територію. Петру діагностували черепно-мозкову травму, перебите сухожилля та порвані м’язи на руці. Нині він перебуває вдома на реабілітації, після чого знову лікуватиметься у військовому шпиталі, що в Луцьку. Історія волинського солдата не залишила байдужими наших читачів і працівників газети — Петра обрали «Людиною червня-2014». Наша розмова — про найважливіші цінності, що їх по-особливому відчуваєш у такий непростий час
Ярослава ТИМОЩУК
— Петре, як гадаєте, чому вам пощастило вижити в тому страшному бою? — Бог подарував другий шанс. Найбільше допомогло те, що за мене багато молилися і рідні, і незнайомі люди — усіх дружина просила. Юля ще напередодні відчувала тривогу, подавала по церквах записки. Мене вимолили з того пекла. Інакше б не викарабкався. — Що змінилося після пережитого? — Дратуюся більше, досі сняться погані сни. Разом із тим збагнув, як сильно люблю життя. — Що було найстрашнішим у бою під Волновахою? — Одна думка — що зараз тебе застрелять. — У чому нині знаходите розраду? — Чекаємо дитинку — то наша найбільша радість. Аби здоровенькою була. Через місяць у нашій сім’ї – поповнення. Щасливий, бо поруч рідні й друзі. — Яким бачите майбутнє — своє й України? — Передусім мирним і спокійним. — Хто і коли переможе, на вашу думку? — Лише Богу відомо. Надіємося, що наші. Знаю, що українська армія не здасться. Хлопці, з якими воював, казали: «Будемо стояти до кінця». Мій односельчанин побув 10 днів у відпустці і назад поїхав на Схід зі словами: «Буду до перемоги». — Звідки черпаєте сили? — Молюся, як і всі тепер. Як пішов в армію, то почав молитися зранку і ввечері, стоячи на варті. От і тепер став більше звертатися до Господа. Бо без цього нікуди — так тепер зрозумів. — Вважаєте себе патріотом? — Я православна віруюча людина. Хто там був — то всі патріоти. А найбільше ті, хто віддав життя. Хлопці загинули обороняючись. — Що вам тепер говорять люди в селі? — Питають про здоров’я, цікавляться, чи погані сни не турбують. Дякують, що захищав Україну. А що мав робити? Як не будемо оборонятися — ворог дійде і до Волині. Наші бійці одне кажуть: «Не віддамо нашу землю». Прощаючись, Петро просить молитися і запрошує провідати його в шпиталі. Фото Юрія КОВАЛЯ.
