НЕЛЮБА ЛЮБА

— Перший має бути син, — сказав Петро, коли дружина Міля завагітніла.
— Кого Бог пошле, той і буде.
— Навіть не думай дівку народити!..


Ольга ЧОРНА


Міля народила дівчинку. Петро, дізнавшись новину, добряче напився. В селі думали — від щастя. Насправді ж він заливав оковитою злість. Ще маленької не бачив, а вже не любив її.
Із пологового будинку Мілю забирали батьки. Вона плакала. Молоденька медсестра думала — від радості. Насправді ж — від душевного болю через дурну чоловікову впертість.
— Що, зраднице? — зустрів Мілю на ганку захмелілий Петро. — Нормальні жінки хлопців народжують, а ти…
Маленьку назвали Любою. Мілина мати сумно жартувала: нелюба Люба. Петро жодного разу не взяв доньку на руки…
Коли Любі виповнилося шість років, на світ з’явився брат Антон. Петро хвалився сином. Пригощав усіх у сільській забігайлівці.
Люба побоювалася батька. Навіть коли він проходив повз неї, душею відчувала його холод і нелюбов.
Коли Антон почав ходити, Люба змушена була дивитися за братом.
Здавалося, від батька передалася Антонові нелюбов до сестри. Усі свої провини брат перекладав на Любу. Скаржився на неї заради того, аби батьки вкотре висварили сестру.
Люба ж поспішала стати дорослою. Чекала, коли отримає атестат і залишить дім. Назавжди. Бабця дала Любі гроші на дорогу, коли та їхала вступати до педагогічного училища, і благословила внучку, на відміну від матері.
— Їдь, їдь, дитино. Поки живу, буду допомагати.
…Люба збиралася заміж за брата подруги-одногрупниці.
— Хіба те весілля потрібне? — запитала доньку Міля. — Одні витрати.
Микита, наречений, втішав обраницю. А їй було боляче, образливо і незручно перед ним та його батьками.
На вечірці Петро сидів, наче чужий. Міля була ні в сих, ні в тих…
Маленьке чоловікове містечко стало для Люби великим затишним світом. Микита кохав і шанував дружину. Свекруха зі свекром називали Любу «дитинкою».
Згодом у родині з’явилася на світ Наталочка. Свекор величезними ручищами ніжно брав крихітку і примовляв:
— На мене схожа. Дідусева внучка. Ач, мій ніс…
Люба плакала від радості. Такої любові вона не знала від рідної сім’ї.
До села Люба з чоловіком навідувалась тільки заради бабці. Коли ж старенької не стало, відчула: її тут ніхто не чекає. Батьки переймалися тільки її братом.
… Антон не хвилювався за материне здоров’я, коли та занедужала.
Люба навідувала Мілю в лікарні. Якось запитала, чи приїжджав Антон.
— Він не має часу.
— Може, на роботу пішов?
— Що ти таке кажеш? Де в селі добру роботу знайти?
— Мамо, чому ви мене не любили? І не любите. Ні ви, ні батько.
Міля мовчала. Бо що мала відповісти? Що все життя годила й потакала чоловікові, а потім — синові? Боялася, аби любов до доньки не відштовхнула Петра? Хоча він, перемовлялися сільські молодиці, потай бігав до Зойки-зоотехнічки. Міля чоловіка на зраді не застукала. Але зауважила, яким нахабним поглядом дивилася на неї Зойка. І співчутливо — односельці. Що Антон, коли занедужала й не мала грошей на чергову примху сина, мало руки на неї не підняв? Що розуміє: ні чоловікові, ні синові, вона, хвора, не потрібна? Що не може попросити пробачення у неї, в Люби? Сама не знає, звідки така впертість. Що довгими безсонними ночами вимолює в Бога не прощення і здоров’я, а смерті?
Люба чекала, що скаже мати. Та вдавала, що заснула...
Із першими зазимками не стало Мілі. Після похорону до Люби підійшов брат:
— Ти того… не забувай, що батька маєш. Випрати, хату побілити мусиш.
— Твоя сестра нічого не мусить, — втрутився у розмову Микита.
Петро до доньки ні на похороні, ні після нього не підійшов. Наче Люби й не було.
…Антон невдовзі перебрався жити на друге село до колишньої пасії, яка овдовіла. Петро залишився сам.
Приходив Антон до батька, коли листоноша приносила пенсію. Петро вділяв синові дещицю грошей. Син ішов. А Петро чекав, коли добра сусідка Настя принесе миску гарячого борщу чи супу.
— Ти б, Петре, з Любою помирився, — якось сказала сусідка.
Той махнув у відповідь рукою.
…Петро посковзнувся на сходах біля ганку під час першого заморозку. Зламав ногу. Повернувся з лікарні в холодну порожню хату. Син жодного разу не провідав батька. Зате не забув прийти у «пенсійний» день.
— Антоне, хіба ти не знав, що я у лікарні?
— Часу не мав. І до району тепер недешево добиратися. Ти того… Любі дай знати, щоб приїхала. Випере, зварить що-небудь.
Петро промовчав…
Одного дня він поїхав до містечка, де жила донька. Ось її будинок. Новий, добротний. На подвір’ї — дорога автівка. З хати вистрибнуло маленьке дівча. Схоже на Любу. Її внучка. Петро почухав потилицю. Він не поїхав на весілля, коли Люба віддавала заміж Наталю. Вслід за малою вийшли Люба з Микитою. Зять взяв маленьку на руки. Підкинув до неба. Всі щасливо засміялися.
Петро кілька разів прошкутильгав туди-сюди біля будинку. Розболілася нога. В животі млоїло від голоду. Ступити на доньчине подвір’я не наважився…