Жителька Олики Ківерцівського району Лариса Василівна Веніславська (на фото) працює санітаркою у місцевому психоневрологічному інтернаті. Але в усій окрузі її знають і як неперевершеного кондитера, і як умілого шевця...
Жителька Олики Ківерцівського району Лариса Василівна Веніславська (на фото) працює санітаркою у місцевому психоневрологічному інтернаті. Але в усій окрузі її знають і як неперевершеного кондитера, і як умілого шевця. Щоб спекти весільний хліб — кулінарний шедевр, пошити комусь теплі й зручні валянки, чобітки або упряж для коней — й ночі не пошкодує. Старається жінка заробити, бо необхідно лікувати онучка
Галина СВІТЛІКОВСЬКА
«МОЖЕ, ЧИЇЙСЬ ДИТИНІ ДОПОМОГА ЩЕ БІЛЬШ ПОТРІБНА…» Так відповіла пані Лариса на нашу пропозицію надрукувати в газеті оголошення про збір коштів на лікування малюка. Мовляв, уся родина «мобілізувалася», намагаються самі давати раду. Розповіла, що її донька Іванна гроші зі свого благодійного рахунку попросила віддати комусь із тих мам, для кого кожна година дорога. Переживши багато біди і горя, рідні маленького Сашка вболівають за всіх, хто у подібній скруті. — До семи місяців наш хлопчик був здоровим. А потім як сніг на голову — страшний діагноз «лейкодистрофія», невтішні прогнози лікарів. Призначили сильнодіючі препарати. А через два тижні, коли дитину привезли з лікарні, стало зрозуміло, що вона не бачить. Взяла Сашу зі сну на руки й відчула, як злякано здригнулося його тільце — так він реагував на те, що опинився в темряві. Показувала лікарняну виписку, результати обстежень іншим спеціалістам — припускали, що, можливо, їхні колеги помилилися з діагнозом, лікували не те і не так. Дочка і зять почали шукати закордонні клініки нейрохірургії. Уся родина стягувалася з останнього, адже потрібні були дуже великі гроші. Тоді в мережі супермаркетів «Вопак» поставили скриньки для збору коштів на лікування Сашка. Щиро вдячні всім, хто перейнявся нашою бідою, — повняться сльозами очі нашої співрозмовниці. У березні минулого року Лариса Василівна із зятем та маленьким онучком вирушили в Туреччину, в клініку «Медіпол–лапа Стамбул», фахівці якої погодилися обстежити Сашка. Мама дитини знову була при надії, мусила залишитися вдома. Ну, а бабуся зі щирою теплотою згадує й українського консула у Стамбулі, який у всьому допомагав, і персонал готелю, де зупинилися, і фахівців клініки. Білявенького синьоокого хлопчика з Волині там усі намагалися оточити увагою і турботою. — На жаль, попередні підозри підтвердилися: зір дитина втратила внаслідок лікарської помилки. Але шукати винних ми не хочемо, бо ж цим біді не зарадиш. У Стамбулі Саші призначили дороговартісні препарати, щоб хвороба не прогресувала. З тим і повернулися. Тепер дочка з онучком лікуються в Києві. Чула я, що в Китаї роблять операції для відновлення зору в діток. Тож готова і вдень і вночі працювати заради Сашка, — тихо каже молода бабуся. — І жити стараюся так, щоб милість Божу заслужити.
ТОРТ ДЛЯ ПАЦІЄНТІВ — «ПСИХОХРОНІКІВ» Для пані Лариси робота в інтернаті не є ані важкою, ані обтяжливою. Часом люди питають: «А тобі не страшно?». Вона відповідає, що такі хворі — як малі діти. Якщо ти до них із щирим серцем, то вони це відчувають і до тебе так само ставляться. — Я їм у свято гостинчика з дому несу, а вони мене часто після сніданку пригощають то окрайчиком хліба, то шматочком печива. У багатьох немає нікого з рідних, ніхто їх не провідує. Ми їх і хоронимо, й поминаємо. Якось перед поминальною суботою приснилося мені, що спекла я торта на роботу, а мої вже покійні пацієнти здалеку на нього сумно дивляться: чи ж то їм дістанеться? Пішла я до церкви з хлібом, поставила і за ті безрідні стражденні душі свічечку, — розповідала жінка. Згадувала, як будучи на заробітках у Польщі, потрапила до господарів, у яких доживала віку старенька мати з шизофренією. Рідні не знали, як її втихомирити, коли хвороба загострювалася. А Лариса Василівна без вагань погодилася доглядати бабусю. Домочадці дякували й дивувалися, що хвора стала спокійнішою, перестала проявляти агресію. Професійний підхід доглядальниці до своєї роботи усі дуже швидко відчули. — Мені з бабусею було легко. В інтернаті — кілька десятків таких хворих, і справляюся. Тому я встигала ще й у господарстві допомагати. Щоб не купувати м’ясо кілограмами, порадила господарям перед святами придбати цілу тушку. Вони не знали, що з такою кількістю свинини робити. А я їм наготувала ковбас, рулетів, паштетів, як роблю це вдома. Напекла солодкого. Хазяїн перед гостями хвалив: «Українські жінки усе вміють».
І УПРЯЖ ПОШИЄ, І ВАЛЯНКИ З ГЕРБОМ Рідні Лариси Василівни іноді жартома дорікають, що вона успадкувала найкращі гени від дідів, бабусь, усі таланти собі забрала. І справді, за що не візьметься — зробить. Закінчила автотранспортний технікум у Рівному, та за фахом працювати не довелося. Пішла на Луцьку взуттєву фабрику, бо там гуртожитком забезпечували. — Як влаштовувалася на роботу, питали, чи вмію працювати на електричній швейній машині. Я запевнила, що справлюся, хоча до того мала справу лише зі старою бабусиною машинкою «Зінгер». Бабця по татовій лінії, як уже стала зовсім немічною, змусила мене пошити пару валянок. Хотіла впевнитися, чи я перейняла її вміння шевцювати. Я тоді не думала, що це колись стане в пригоді, але бабусине завдання виконала. І на взуттєвій фабриці теж дуже швидко освоїлася, — згадує пані Лариса. Коли підприємство розвалилося і обладнання почали розпродувати, беручка і вміла робітниця вирішила викупити свою швейну машину. Грошей у хаті не було, зарплат давно не платили. Вирішила занести в ломбард найціннішу сімейну реліквію — ікону, написану дідусем. Сподівалася, що обов’язково викупить образ. Але прийшла за якийсь час — кажуть, пізно, вже продали. — Скільки я тоді виплакала, один Бог знає. Бабуся заспокоювала: «Дід не гнівався б, ти ж зможеш тепер собі на хліб заробити». А мене так совість мучила, наче я зрадила пам’ять дідуся. Він був знаним іконописцем, його «Страшний суд» і зараз можна побачити у Почаївській лаврі. Досі шкодую, що так вчинила з родинною святинею. І, звичайно, не можу допустити, щоб придбана такою дорогою ціною швейна машина простоювала. Беру в людей взуття, ремонтую, міняю підошви, латаю, зашиваю. Можу й нову пару зробити. Старші люди замовляють валянки. Ось ці, з гербом України на халявах, пошила своєму хазяїнові, — демонструє теплу й зручну взуванку, виготовлену власноруч, Лариса Василівна. У невеликій затишній майстерні в літній кухні допізна горить світло. Замовлень не бракує, клієнти приїжджають навіть з віддалених сіл. Тому потрібна упряж, інший привіз мішок взуття на ремонт. Якщо у Луцьку в колег пані Лариси заміна підошви обійдеться у 350 гривень, то в Олиці у Веніславської — 220. — Буває, бачу, що людина бідова, то як з неї буду брати за роботу. Скаже: «Нехай дає Бог здоров’я тобі й твоїй родині!», то я з того радію, думаю, може Господь зарахує, — усміхається жінка. — І це діє. У моїй медичній картці значиться багато діагнозів, от і сьогодні тиск «стрибнув». Але я, всім хворобам на зло, не здаюся. Лікуюсь роботою.
НАЙБІЛЬША МРІЯ —СПЕКТИ ВЕСІЛЬНИЙ ХЛІБ ДЛЯ САШІ За тиждень–два після Водохреща і аж до Великого посту в пані Лариси з’являється нагода частенько проявляти свій талант кондитера. У час нашого приїзду вдома на канікулах був син Лариси Василівни Артур, студент–першокурсник Одеської юридичної академії. Розповів, що поки жив в Олиці, мав змогу, — фотографував мамині короваї. Адже кожен із них відрізняється за оформленням. «Колекція» налічує більше сотні знімків. Насправді ж варіантів оздоблення весільних короваїв значно більше, деякі з них можна назвати витворами мистецтва. Як видно, художній смак олицька майстриня справді успадкувала. — Стараюся, щоб і гарні були короваї, і смачні, і печу їх із дотриманням усіх народних звичаїв. Не беруся місити тісто, не помолившись. Забуваю тоді про всі клопоти, неприємності, думаю тільки про хороше, радісне. Як дістану коровай, зразу дрова кладу в піч, щоб не стояла порожньою. Бабуня моя по маминій лінії, яка була вдатною куховаркою, вчила: «Роби так завжди, щоб молода не довго була «порожньою». І всі, кому я пекла весільний хліб, дітками швидко тішилися, — відкриває свої секрети коровайниця. Зізнається, що поратися біля печі, чаклувати над створенням багатьох «поверхів» солодких виробів, прикрашених диво–квітами, птахами, мереживом, — найулюбленіше заняття. Така тоді на душі благодать, що хочеться співати. У моменти цього священнодійства мріє Лариса Василівна, що колись буде пекти весільний коровай і внукові. Згадує: син Артур також маленьким дуже хворів, лікарі лякали, що будуть важкі ускладнення, а хлопець он який виріс. Гарно вчився у школі, вступив на державну форму навчання до академії. Вірить пані Лариса, що з Божою допомогою справиться з недугою і маленький Сашко. — Хочеться, щоб у світі було менше бід, а більше — радості. Тішуся, що мої короваї передають людям світлі, добрі почуття. Приїжджають замовники навіть із Луцька, везуть короваї в різні куточки України, колись і в Маріуполь з Волині люди на весілля їхали, то зверталися. Єдиний раз у житті місила тісто на сльозах, коли пекла коровай на прохання хресної мами нашого олицького загиблого Героя Майдану Івана Тарасюка. Прошу Всевишнього, щоб більше не доводилося такий хліб нікому пекти, — тяжко зітхає господиня привітної, затишної оселі. Одягає фартушок, який у Стамбулі їй консул подарував, спробувавши смаколики по-олицьки, і береться до справ. Сидіти без роботи Лариса Веніславська не звикла.
На фото: Маленькому Сашкові бабуся рада б і небо прихилити.
