СМЕРТЬ У ЛІЖКУ

НЕПРОШЕНИЙ ГІСТЬ, АЛЕ З ПЛЯШКОЮ
Леонід Шевчук проживав у Рожищах. Того літнього дня він закінчив роботу раніше, ніж завжди. Насправді був безробітним, але часом працював підсобником у майстрів, які одному господарю споруджували будинок. Господар розрахувався з ними за частину виконаної роботи. Пару десяток гривень отримав і Шевчук. Коли гроші зашелестіли в кишені, одразу побіг у магазин і купив пляшку горілки. Покликав знайомих Юрія і Світлану, котрі проживали неподалік від нього. Горілку швидко розпили, навіть без закуски. Леонід вирішив, що то, як кажуть, крапля в морі. Купив ще пляшку й почимчикував до знайомої Наталки, котра проживала на вулиці Драгоманова.
Наташі вдома не було. В кухні, на ліжку, сиділа її п’ятдесятичотирирічна мати Раїса Вітюк. Вона була під хмелем.
— Де дочка?— запитав Леонід.
— Запізнився ти, голубе... Пішла вона кудись,— пояснила мати.
— Але ж надворі вже давно стемніло.
— Нічого, ночувати додому прийде.
Шевчук присів на ліжку, кілька хвилин про щось розмірковував.
— Може, вдвох вип’ємо горілки, коли Наташі немає,— запропонував і, не чекаючи відповіді, витяг з кишені пляшку.
Господиня не відмовилася. Принесла закуску. Леонід налив спиртного в склянки. Перехилили із задоволенням. Далі пили, уже не закушуючи. Коли пляшка гостя спорожніла, Вітюк витягла з-під стола свою, уже трішки надпиту. Також поставила на стіл.
Сиділи вдвох на кухні довго, розмовляли про життя-буття. Коли досмоктали другу пляшку, було вже близько опівночі.
— То де ж твоя дочка? — запитав зі злістю Шевчук. — Може, заночувати десь вирішила?
— Не знаю, можливо, й заночує. Вона вже цілком доросла, двадцять п’ять років має.
— Значить, повернеться тільки вранці?
— І таке може бути.
— А знаєш, що ми з нею давно любов крутимо, кілька разів навіть грішним ділом займалися,— п’яним голосом почав пояснювати Леонід. — Я сюди тільки й зайшов, бо думав, що вона вдома.
— Зайдеш іншим разом, вона буде. Сьогодні, може, до подруги завітала.
— У подруг до півночі не сидять!— сплюнув на підлогу непрошений гість. Очі його спалахнули, наче у вовка, двома червоними вогниками від випитої горілки чи від злості...
— Хочеш, то чекай, а мені вже пора спати,— не роздягаючись, жінка вмостилася в ліжку...
КОХАНЕЦЬ ДОЧКИ І МАТЕРІ?..
Шевчук встав, підійшов до вікна й затягнув шторку.
— Навіщо ти це зробив? — здивувалася господиня.
— Так буде краще,— посміхнувся Леонід.
Він знову сів на ліжко й несподівано почав стягати з Раїси одяг.
— Здурів чи що від горілки? — закричала та й спробувала піднятися.
Пияк однією рукою придавив її до ліжка, а другою похапцем продовжував зривати одяг. Жінка відбивалася, як могла. Молотила його кулаками під боки, нігтями дерла оголену спину, кликала когось на допомогу. Це не зупинило тридцятип’ятирічного гвалтівника. Він також вдарив її кілька разів в обличчя та голову. Жінка майже знепритомніла й чинити опору фактично вже не могла...
Коли гвалтівник піднявся з ліжка, господиня ще кілька хвилин лежала мовчки. Він уже мав намір вислизнути з хати. Жінка раптом заворушилася й не дуже виразно щось сказала. Леонідові здалося, що Вітюк погрозилася вранці піти в міліцію. Злякано зупинився.
“А вона й справді завтра розповість у міліції про все, що тут сталося, й посадить мене в тюрму”,— майнула думка десь у захмелілих клітинах мозку.
Пияк знову підійшов до ліжка, зиркнув на стіл, де лежали розкидані недоїдки та склянки. Нічого важкого там не було. Тоді вхопив її обома руками за шию й почав душити. Жінка намагалася вирватися, але сили були нерівні. Після кількох хвилин боротьби її руки безсило впали на ліжко й вона затихла.
Бандит перестав давити жінку за горло. Прислухався — вона не дихала. Зрозумів, що нежива. Швидко вдягнувся, поклав навіщось у кишеню свою порожню пляшку і вийшов з хати.
Надворі було темно. Бродив Рожищами кілька годин, доки не почало світати, тоді побрів додому. Постукав у двері. Відчинила мати.
— Де ти цілу ніч волочився? — запитала.
— Засидівся з друзями,— буркнув невдоволено й зайшов у кімнату.
Спати Шевчук уже не лягав. Весь час чекав, що ось-ось з’явиться міліція. Потім сам себе заспокоїв: свідків немає, слідів злочину, здається, також не залишив. Нехай шукають, як вітру в полі, вбивцю жінки.
Коли зійшло сонце, Леонід перевдягнувся. Одяг, у котрому вчинив вбивство, склав у целофановий пакет й вийшов на подвір’я. Постояв трішки й рушив у центр містечка. Біля залізничного переїзду четверо робітників очищали шпали. Розговорився з ними. Чоловіки пригостили його вином.
— Коли так, то і я ставлю,— Леонід витяг з кишені п’ятнадцять гривень.
Один з робітників побіг у магазин, приніс пляшку горілки та дві вина. Коли випили усе спиртне, Шевчук знову сп’янів. Важко піднявся із трави, на якій сиділи.
— А ти куди тепер? — запитав один з робітників.
— Поки що й сам не знаю, але з області треба тікати. Поїду, мабуть, до батька на Вінниччину. Цієї ночі я задушив одну жінку. Вона живе з дочкою неподалік музичної школи.
— Про це ми нічого не чули.
Шевчук піднявся й пішов.
Чоловіки перезирнулися поміж собою, а один покрутив біля скроні пальцем й сказав:
— Перебрав так, що вже чортики ввижаються...
ДІАГНОЗ: ХРОНІЧНИЙ АЛКОГОЛІЗМ
Труп Раїси Вітюк виявив один із сусідів. Того дня він зайшов до її хати. Жінка спала на кухні у ліжку. Будити не хотів. Згодом знову навідався. Вона продовжувала спати. Підійшов ближче, помітив на обличчі кров. Торкнувся до неї рукою й зрозумів, що та мертва. Одразу потелефонував у Рожищенський райвідділ внутрішніх справ.
Через кілька хвилин міліцейський автомобіль уже був біля двоповерхового житлового будинку на вулиці Драгоманова. Працівники міліції оглянули труп господині квартири, виявили на її обличчі синці та кров. Синці були й на шиї. Недоїдки та склянки свідчили, що перед вбивством на кухні пиячили. Знайшли тут і деякий чоловічий одяг. Як згодом з’ясувалося, це був одяг Шевчука. Поспішаючи, він не все вдягнув. Мати Леоніда підтвердила, що це одяг її сина. Де він зараз сам, вона не знала.
На Леоніда Шевчука було оголошено розшук.
Через два тижні після того, як Леонід приїхав до батька в село Лахнівка, що на Вінниччині, й спокійно сидів собі в кімнаті, несподівано відчинилися двері й у хату зайшло кілька міліціонерів. Виявилося, що син не розповів батькові про вбивство, сказав лише, що його за дрібне хуліганство розшукує міліція й він мусить переховуватися.
Вбивці вдягнули наручники й повезли у прокуратуру в Рожище.
Під час розслідування Шевчук в усьому признався, детально розповів, як того трагічного вечора прийшов п’яний до знайомої Раїси Вітюк, як пив з нею, а потім задушив, аби приховати сліди згвалтування. По дорозі до Вінниці викинув торбу з одягом, який був на ньому під час вбивства.
До будинку Вітюків навідувався Шевчук часто. Раїса жила з дочкою та сином. З чоловіком давно розлучилась. Леонід вважався другом сім’ї, разом випивали. Правда, дружба ця, як виявилося, трималася на спиртному.
Судова палата в кримінальних справах апеляційного суду області засудила Леоніда Шевчука на п’ятнадцять років позбавлення волі. Його примусово лікуватимуть від алкоголізму в місцях, де відбуватиме покарання.
Під час суду Шевчук доводив, що того вечора в хаті Вітюків не був, там горілки не пив і нікого не вбивав. Оговорити себе змусили міліціонери, котрі жорстоко його били. Суд це твердження відкинув, бо надто багато було фактів, в тому числі й медичних, які підтверджували його вину.
Всі знали, що Шевчук уже двічі побував у тюрмі, три місяці тому вийшов із-за грат, але випити разом з ним пляшку-другу не відмовлялися. А де зайва пляшка, там, як правило, й злочин. Для Шевчука ж кожна чарка вже була зайвою, бо він стояв на обліку в наркодиспансері з діагнозом — хронічний алкоголізм. А це сходинки з пляшок та чарок, які рано чи пізно приводять до прірви...
Борис ПЛАХТІЙ,
Володимир КАЛИТЕНКО.