ЗУМІВ ЗВЕСТИСЯ НА НОГИ, БО МАВ НА КОГО СПЕРТИСЯ

Понад 8 років тому Валерій Козак із села Жорнище Ківерцівського району отримав серйозну травму хребта, яка могла довічно прикувати його до інвалідного візка. Стати на ноги вдалося завдяки професіоналізму нейрохірурга, самовідданості дружини Тетяни та власній силі духу...

Галина СВІТЛІКОВСЬКА

«Я НОСИТИМУ ТЕБЕ НА РУКАХ, АБИ ТІЛЬКИ ЖИВ»
— Я три місяці сиділа в лікарні біля ліжка Валери, доглядала його. Набридала нашому лікарю Володимиру Петровичу Колихану запитаннями, чи буде мій чоловік ходити. Це вже потім, через кілька років, він відповість мені: «Ваш чоловік був у такому стані, що ніхто не міг знати, чи він буде жити…» В усіх реабілітаційних центрах згодом нам казали: «Вам пощастило з нейрохірургом», — дякували Тетяна і Валерій Козаки своєму рятівнику.
Їхню історію я не випадково «приберегла» до Дня Валентина, бо почуття, яке єднає це подружжя вже багато років, перевірене серйозними випробуваннями, міцне, справжнє. Саме воно допомогло Козакам спільно здолати біду, яка підстерегла їх несподівано, зненацька.
На той час у подружжя було все, щоб радіти життю. Звели власний дім, стали студентами їхні діти. Валерій повернувся із заробітків, планував, скільки домашніх справ «залатає» привезеними грішми. Побіг увечері на пасовище за конем. Спокійного і слухняного Лиска чоловік ні в чому не звинувачує. Аби скоротити шлях, хотів із ним убрід перейти річечку. Потягнув коня за повід. Той став на диби і з розгону гепнув копитами у спину господаря.
— Коли опритомнів, то відразу зрозумів, що нижня частина тіла «відключена». Міг і втопитися, якби люди не побачили, не прибігли. Викликали з Олики «швидку». Фельдшер Ярослав Петрович Лисенко відразу визначив, що зі мною, і повіз у нейрохірургічне відділення Луцької міської лікарні, — згадує Валерій. — Підозри фельдшера там підтвердилися, у мене був перелом хребта, забій спинного мозку, осколки роздроблених хребців вп’ялися, немов голки…
Завідувач нейрохірургічного відділення, кандидат медичних наук, хірург вищої категорії Володимир Петрович Колихан уже й не пам’ятає в деталях тієї операції. Щороку він проводить десятки не менш складних хірургічних втручань. І те, що жодної хвилини не було втрачено, що всі служби в лікарні працювали чітко й оперативно, а хворий уже через годину був на операційному столі, завідувач відділення вважає нормою.
— Операція тривала 4 години. Тоді я ще не усвідомлювала, що нам доведеться пережити. Думала, пройде кілька тижнів і випишемося. Але дні йшли за днями, а чоловік був прикутий до ліжка. Лікарі делікатно готували нас до того, що доведеться шукати інвалідний візок. А Валерій і слухати про це не хотів. Я намагалася не показувати, як мені важко і страшно. Лише один раз не стрималася, розридалася. Але не в палаті. У лікарняному парку, щоб чоловік не бачив, — уточнює жінка, якій судилося бути сильною.
Зізнається, що ніколи й на думку не спадало шкодувати себе. Була готова чоловіка й на руках носити, аби тільки жив. І Валерій намагався не падати духом. Навпаки, заряджав своїм оптимізмом усіх хворих у палаті.
Сім’ю Козаків тоді підтримували односельчани. Тетяну Володимирівну, вчительку Жорнищенської школи, три місяці заміняли на уроках колеги. Сусіди, родичі порали їхнє чималеньке господарство, копали картоплю, буряки. І Валерій, і Тетяна — корінні жорнищенці, їх тут усі знають і поважають, отож, у важку годину люди не тільки співчували, а й допомагали чим могли.

ВИШИВ ТЕТЯНІ… ІСУСА
Мої співрозмовники — молоді дідусь і бабуся. І про любов вони не звикли вголос говорити. Розповідають лише про те, як разом уперто намагалися позбутися важких наслідків травми хребта. Але кожна маленька деталь їхньої розповіді свідчить сама за себе.
— Багато разів їздили в Саки у санаторій спинальників. Там дуже хороші реабілітологи. Я — на процедури, а Таня — в кафе. Не каву пити, а посуд мити. Влаштовувалася посудомийницею, щоб заробити якусь сотню гривень. Бо ж путівки за власні кошти купували, — згадує Валерій. — Я зумів звестися на ноги, бо мав на кого спертися…
— Чоловік у мене дуже наполегливий і працьовитий. Як виписався з лікарні, щодня робив вправи, підтягувався на турніку, щоб не втрачати форми. Перші кроки зробив у реабілітаційному центрі у Львові, ми там тривало лікувалися, по два курси щороку, — переводить розмову на іншу тему пані Тетяна.
— Пам’ятаю, звели на ноги, а я їх не відчуваю, нижня частина тіла наче відсутня. Піт градом. Після того півдоби спав, як після важкої роботи. Але мусив старатися, щоб ходити, бо ж усе господарство на плечах Тані. Землі в оренду набрали, в хлівах — худоба, кінь. Бувало, сиджу і підказую, як Лиска запрягти, як картоплю від жуків кропити… А в самого аж пече всередині. Щоночі снилося, що ходжу…
Козаки на собі відчули важливість роботи реабілітологів. Шкодували, що на Волині справжнього центру реабілітації з відповідним обладнанням і кваліфікованими спеціалістами досі нема. А така допомога сьогодні потрібна багатьом пораненим у зоні АТО.
— Дуже важливо не прогаяти ані дня. І в Саках, і у Львові, і в Харкові, куди їздив на реабілітацію, бачив багатьох із такими травмами, як у мене. Дехто залишився у візках. Не всіх вчасно прооперували, не всім вистачило коштів і терпіння на реабілітаційні процедури. А я через три роки після операції все ж пішов. Хоч і з милицями, але сам, — продовжував Валерій, вправно спускаючись східцями свого будинку.
Щоб поставити чоловіка на ноги, Тетяна і на заробітках у Польщі була, і з господарства завжди намагалася мати якусь гривню. Просили Козаки подякувати працівникам Луцької міської клінічної лікарні, де неодноразово лежав Валерій і де всі з уболіванням та співчуттям ставилися до них.
— Витрати були чималі, бо медикаменти дорогі. Але ні лікарі, ні медсестри не взяли від нас жодної копійки винагороди за свою працю. Хто нарікає на наших медиків, нехай поїде до Львова, — хвалять луцьких спеціалістів мої співрозмовники.
У їхній оселі гарно і затишно. У всьому помітні й золоті руки господаря, і дбайлива вдача господині. Камін змурував Валерій, він, виявляється, і тепер з будь–якою роботою намагається справитися. Нещодавно продали Лиска, купили трактор, щоб обробляти город. А поки надворі зима, Валерій як не майструє, то… вишиває.
— Тані з голкою сидіти нема часу, дитячі зошити увечері перевіряє. А я випадково за це діло взявся. Донька почала вишивати — і відклала. Думаю, давай я спробую. Почав класти хрестики — сподобалося. І з вивороту жодного вузлика не знайдете.
На стіні у світлиці — вишитий Валерієм образ Спасителя (на фото). Під ногами — килимочки, які чоловік в’яже не згірше, аніж визнані рукодільниці. А ще Козаки кохаються у квітах. Одну з кімнат свого просторого будинку перетворили на справжню оранжерею. Усе в їхньому сімейному гніздечку свідчить про гармонію в стосунках і вміння будувати життя на фундаменті віри, надії, любові. Тому й вдалося подружжю здолати недугу. 

На фото: Валерій і Тетяна Козаки ніколи не святкували День Валентина, але їхнє почуття пройшло найважчі випробування.