ВІКНО РУБРИКИ: «Чом же мені, синку, не жаль, ти ж у мене під серцем лежав...»

Цей знімок із Майдану річної давності — ще не історія й історією навряд чи стане. Бо материнські біль, розпач, благання, сподівання, віра, надія, знову відчай і знову любов — вічні, не підвладні жодній владі.

Материнське серце рветься від розпуки не тільки тоді, коли перестає битися серце сина, а й тоді, коли син принижує матір зрадою, відступництвом, стає на іншу сторону барикади.
Не випадково од віку ми пишемо й вимовляємо одним подихом, майже одним словом: мати-Батьківщина. Сьогодні колись риторичні й пафосні слова набувають болючої й буденної конкретики. Рік після найтрагічніших днів Майдану ми прожили, але ще не пережили. Яким буде наступний — залежить від кожного з нас. Адже барикади зникли із вулиць столиці, але не з наших душ.