ЮВІЛЕЇ: як Марія Загайкевич «приспала» пильність радянських цензорів

З легкої руки лучанина і родича Марії Загайкевич Івана Анатолійовича Гургули я з цікавістю погортала міжвідомчий збірник наукових статей «Музична україністика: сучасний вимір», який вийшов у Києві 2009 року на пошану світлої пам’яті доктора мистецтвознавства, професора Марії Загайкевич, із родини Гургулів (о. Анатолій, батько якого о. Ярослав сповідав перед смертю Івана Франка, про що «Волинь» писала у 2000 році, був її вуйком).

І це та сама Марія Загайкевич, яка ще у 1961 році видала дослідження «М. М. Вербицький. Нарис про життя і творчість». Як зазначила авторка у прецікавих автобіографічних нотатках, якими відкривається збірник, «невеличка за розміром книжечка змогла бути опублікована у 1961 році лише тому, що у Києві не дуже орієнтувалися, що саме Михайло Вербицький є автором музики гімну «Ще не вмерла Україна», а я, звісно, про це змовчала». Над цією темою Марія Загайкевич працювала все життя і в 2000 році за монографію «Михайло Вербицький. Сторінки життя і творчості» була удостоєна премії ім. Миколи Лисенка.
А пригадалася ця історія тому, що, власне, вчора виповнилося 200 років від дня народження Михайла Вербицького, якого незабутній Станіслав Людкевич назвав «символом нашого національного відродження». Так хочеться, щоб Державний гімн України велично й крилато лунав над світом сьогодні, завтра, завжди! Ми заплатили за це і продовжуємо платити надто великою кров’ю.