СТАРЕСЕНЬКА ІДЕ ПО ТІЙ ДОРОЗІ…

Ліна КОСТЕНКО


Старесенька іде по тій дорозі.
Як завжди. Як недавно.
Як давно.
Спинилася. Болять у неї нозі.
Було здоров’я, де тепер воно?..

І знов іде… Зникає за деревами…
Світанок стежку снігом
притрусив.
Куди ж ти йдеш? Я жду тебе.
Даремно.
Горить ліхтар, ніхто не погасив.

Моя бабусю, старша моя мамо!
Хоч слід, хоч тінь, хоч образ
свій залиш!
Якими я скажу тобі словами,
що ти в мені повік не одболиш!

Земля без тебе ні стебла
не вродить,
і молоді ума не добіжать.
Куди ж ти йдеш? Твоя наливка
бродить,
і насіння у вузликах лежать.

Ну, космос, ну, комп’ютер,
нуклеїни.
А ті казки, те слово, ті сади,
і так по крихті, крихті Україна –
іде з тобою, Боже мій, куди?!

Хоч озирнись! Побудь іще хоч
трішки!
Вже й час є в тебе, пізно, але є ж.
Зверни додому з білої доріжки.
Ось наш поріг, хіба не впізнаєш?

Ти не заходиш. Кажуть, що ти
вмерла.
Тоді був травень, а тепер зима.
Зайшла б, чи що, хоч сльози мені
втерла.
А то пішла, й нема тебе,
й нема…

Старесенька, іде чиясь бабуся,
і навіть хтозна, як її ім’я.
А я дивлюся у вікно, дивлюся,
щоб думати, що, може,
то моя.