МЕДОГЛЯД З ВІРШОВАНИМ БЛАГОСЛОВЕННЯМ

Зранку під дверима кабінету Ростислава Сергійовича Марищука (на фото), отоларинголога Ківерцівської райлікарні, можна побачити чоловіків, які отримали повістки й прийшли на медичне обстеження. До них авторитетний спеціаліст-професіонал із майже 55-річним стажем роботи ставиться з особливою увагою

Галина СВІТЛІКОВСЬКА

«ЯК МИ ПРИЙШЛА КАРТА ВОЙСЬКОВА…»
— За моїм профілем — вухо, горло, ніс — майже всі, кого оглядав, придатні до служби. В одного чи двох, щоправда, виявив проблеми зі слухом. Порівняно з минулим роком тепер більшість призваних у кращій фізичній і психологічній формі. Торік часто приходили не по літах зістарені чоловіки. Через зловживання алкоголем й сорокарічні виглядають на всі 60. Сьогодні таких не було, — ділиться враженнями Ростислав Сергійович, який по–батьківськи вболіває за мобілізованих.
Познайомили нас із цим лікарем його вірші, написані «на злобу дня» — про тих, хто воює на Сході України. Тепер щодня до редакції надходить чимало поетичних послань. Як ніколи раніше, багато. Беруться виливати на папері свої почуття, тривоги, надії читачі різного віку, різних професій. Підсвідоме бажання звільнити душу від переживань, пов’язаних з війною, з долею країни і кожного з нас, диктує людям римовані рядки. І ця «віршотерапія», на мій погляд, найкраще свідчення того, що українці — культурна і духовно здорова нація. Не всі поезії з читацьких конвертів є змога надрукувати в газеті, але ми завжди раді знайомству з їхніми авторами.
У Ростислава Сергійовича на столі побачили поетичну збірочку-«саморобку» «Йшли на Схід батальйони», ілюстровану фотографіями з нашої газети.
— Якось відправляли з Ківерців допомогу бійцям — харчі, одяг. А хтось з організаторів тоді й згадав, що не хлібом єдиним живе людина. Запропонували мені покласти в ті посилки ще й аркуші з віршами. Ну а я не полінувався, за вечір оформив такі книжечки — «самвидав». Тут — вірші, присвячені героям, які полягли під Іловайськом, які захищали аеропорт у Донецьку, які боронять Маріуполь… А мобілізованим хлопцям часом цитую з цієї збірочки «Як ми прийшла карта войськова». Їм найбільше подобається жартівливе закінчення вірша, — усміхається пан Ростислав і декламує:
Син до батька пригорнувся, за шию обняв,
Йому в очі подивився і тихо сказав:
«Не візьмуть нас у військо, бо ми ще малі,
Кинь за нас хоч дві гранати в клятих москалів…».
Маленькі пацієнти до лікаря Ростислава Марищука ставляться з довірою. Нині отоларингологи рідше вдаються до хірургічних втручань. Ростислав Сергійович, кажуть, у випадку необхідності оперував і на восьмому десятку літ, хоча не є прихильником радикальних методів і завжди намагається зберегти малечі й аденоїди, і мигдалики.
А ще відвідувачі поліклініки відгукувалися про цього лікаря як про гарного психолога, який до кожного пацієнта знаходить свій підхід. Дивись — і виходять з кабінету отоларинголога чоловіки з розправленими плечима, піднятими головами. І хоч турбота про бойовий дух земляків не є професійним обов’язком Ростислава Сергійовича, він, поміж справами, дає їм «установку» на перемогу.

«ЩОБ ДОПОМАГАТИ ІНШИМ, ТРЕБА САМОМУ БУТИ У ФОРМІ»
— Маю дві підвалини для гарного самопочуття: улюблену роботу і дружну родину, — розкриває секрет професійного довголіття наш співрозмовник, оптимізму й бадьорості якого можна позаздрити.
Білий халат він одягнув уперше понад 60 років тому, як став студентом Станіславського медінституту. Вибрав цей вуз за порадою свого земляка і далекого родича — хірурга Олександра Кордунова, якого старше покоління волинян досі згадує добрим словом. А ще — зважив на прохання мами, яка мріяла, щоб син учився або на священика, або на лікаря.
Ростислав Сергійович значно перевиконав це завдання: став «родоначальником» цілої династії лікарів.
— Акушером-гінекологом була моя дружина Тамара, з якою побралися ще студентами. Починали свою кар’єру в Цуманській лікарні. Потім переїхали в Ківерці. Коли я працював головним лікарем райлікарні, то часто їздив у тривалі відрядження, на курси, семінари, наради. Дітей дружина не мала з ким вдома залишити, то брала із собою на чергування. То ж ким вони мали стати, як не лікарями? І донька Олена, і син Олесь, і невістка Ореста, а тепер уже й внучки Олеся та Мар’яна пішли нашим шляхом. А як порахувати всіх медиків у родині, включаючи племінників, то набереться з півтора десятка, — з гордістю каже пан Ростислав.
Згадує, що навіть будучи на керівних посадах, ніколи не полишав лікарської практики. Вважав: люди шанують і цінують не за те, що сидиш у високому кріслі, а за професіоналізм, вміння та бажання допомагати хворим. Такої ж точки зору дотримується і Марищук–молодший. Олесь Ростиславович очолює в районі Центр первинної медико–санітарної допомоги, а пацієнти говорять про нього як про знаючого і авторитетного невролога.
— Ми із сином навіть іменини святкуємо в один день. Тож і цінності в житті, й пріоритети у нас схожі. І коли хтось вихваляється статками, я думаю, що Бог дав мені значно більше багатство — добрих, розумних дітей, внуків, улюблену роботу, можливість спілкуватися з цікавими людьми. Одним із найбільших моїх друзів у житті був ваш колишній колега, журналіст «Радянської Волині» — незабутній Петро Михайлович Марценюк. Я й досі зберігаю його вірші, вирізки з публікаціями. А це папка зі статтями інших авторів, які зачепили серце, — показує свій домашній архів Ростислав Сергійович, в якому є номери нашої газети піввікової давності.
Зізнається, що почав віршувати, виливати свої емоції, думки, коли довідався про невиліковну хворобу дружини. Тоді й сам потрапив до обласної клінічної лікарні з діагнозом тромбоз легеневої артерії. Його врятували. Дивитися ж, як згасає свічечка життя найдорожчої людини, було невимовно важко. І тоді почали народжуватися вірші — як сповідь серця.
З роками біль трохи пригас. Але нове потрясіння — війна — знову сколихнуло душу.
— На кожну подію в зоні АТО серце відгукується віршем. А один із них, присвячений нашим хлопцям, які загинули під Волновахою, став піснею. Слова поклав на музику місцевий композитор — працівник Будинку культури Олександр Шульський. Сьогодні багато–хто скаржиться на депресію, на пригніченість. Необхідно шукати засоби самопорятунку. Молодші стають волонтерами. А я, як і багато інших людей, рятуюсь роботою, книгами, віршами. І хочу вірити, що моє щире поетичне благословення зігріє наших бійців, — каже лікар Ростислав Марищук.