ПОВЕРНЕННЯ ДО РІДНОЇ ЗЕМЛІ
Сім’я “ворога народу” і “куркуля” Павла Мудрика з Черчич Володимир-Волинського району після багатьох років поневірянь на засланні пустила знову корені у рідному селі
Сім’я “ворога народу” і “куркуля” Павла Мудрика з Черчич Володимир-Волинського району після багатьох років поневірянь на засланні пустила знову корені у рідному селі
ЗАСЛАННЯ З КОНФІСКАЦІЄЮ МАЙНА
Зима 1947-ого для десятирічного Сашка стала страшною і гнітючою, закарбувалась у пам’яті чорними рядками на все життя. Мама ледь дихає, тата півроку, як запроторено в тюрму. Похоронили дворічного Льоньчика. Їсти хочеться так, що аж пече під ложечкою. Все тримається на тітці Теклі, яка рятувала, як могла, трьох племінників від голодної смерті. Ще й досі ніби відчуває той гіркувато-смердючий присмак м’яса, яке тоді і там, у глибинці Росії, видавалось великою розкішшю і було найсмачнішим у світі делікатесом. А як згодом дізнався, це із здохлого коня, якого завезли в ліс і для дезінфекції облили соляркою.
Чотири найстрашніших довгих роки, проведені у селищі для репресованих поблизу містечка Нагорська Кіровської області, здавалось, стали вічністю, яка межує із пеклом, з якого вибратись було майже неможливо.
— Нам ніхто не казав, куди і як надовго висилають,— пригадує ті трагічні для їхньої родини часи Олександр Мудрик. — Під’їхали до подвір’я чотири енкаведисти, голова сільради, секретар. Відчинили двері і з порога: “Хазяїн, дві години на збір. Ми вас висилаєм”. Ніби обухом по голові. Що встигли у клунок зв’язати — те й взяли з собою. Батько, мати, тітка Текля, бо тітки Ганни, на щастя, не було вдома, брат Петро і найменша Надійка... На вулиці слякотливо, мокро — кінець листопада, зуби цокотять від страху перед невідомим. Заставили батька запрягти ще й свої коні у Володимир. Уже там, на залізничній станції, перед відправкою дізнались, що постановою Особливої наради при НКВС СРСР від 30.01.1946 р. із села Черчичі Володимир-Волинського району як члени сім’ї учасника ОУН Мудрика Якова (старший брат Павла — А. Л.) зіслані в Нагорський район Кіровської області на п’ять років з конфіскацією майна Мудрик Павло з дружиною і трьома малолітніми дітьми та сестрою Теклею...
— Вже тоді ми розуміли, що “політичне” стало лише зачіпкою, аби видворити нашу сім’ю з села,— повертається до гірких спогадів знов Олександр Павлович. — Бо давненько вже нова влада скоса поглядала на нашу нову муровану хату під бляхою, на двір з господарськими спорудами. Муляла земля, коні і багато дечого, що надбав дід і батько.
— Боже, а яке ж то мученіє було, коли Павло надумав ту хату зводити,— пригадує 92-річна Меланія Мудрик, братова Павла. — Санками возили під дощем і снігом цеглу від станції. Своїми руками і вимурував її Павло, бо все вмів у хазяйстві робити.
У важкій праці все давалось. З ранку до вечора у полі трудились Мудрики на шести гектарах. І ще будівництво. Змалку долучали до посильної праці і дітей. Земля, коні, племінний бик, кірат (пристрій, який приводив у дію молотарку), молотарка, величезний схрон, чимало живності давали можливість Павлу прогодувати свою немаленьку сімейку і людям допомагати, хто звертався. Але все частіше почав міркувати, як би то ще прикупити землі. Бувало, довгими зимовими вечорами не спалося. Думкам ставало тісно, що мусив турбувати дружину, аби з нею поділитись:
— Анісіє, через літо наступне добудуємо хату, і прикупимо там, під лісом біля Октавина, землі соток з шістдесят...
Землю свою бачив у нездійсненних мріях і коротких снах серед тріскучих морозів і снігових заметілей на засланні у чужині, де провів довгих шістнадцять років.
ЖИТТЯ НА ГРАНІ СМЕРТІ
Мудрики у Черчичах на далекій Україні залишили не лише добротне обійстя, землю з усім реманентом, а й чимало добра. Але найголовніше і найцінніше — частинку душі.
Після виснажливої двотижневої дороги у товарняках кімнатка на 20 квадратних метрів у бараці серед голого поля видалась маленьким... раєм, який незадовго перетворився у справжнісіньке пекло, що затяглось на довгі роки. Хотілось кричати, аби почув цілий світ. Але треба було триматись, бо на тобі відповідальність за сім’ю, за трьох дітей і четверту крихітку, яка ось-ось має народитись на світ.
Робота на лісоповалі не залишала часу на будь-які домашні справи. Сил вистачало лише на те, аби сухою “чуркою” розігнати морозне повітря кімнатки, щоб не замерзли діти. Їли все, що потрапляло під руки: траву, кропиву, лободу, зернята з шишок, березовий дьоготь. А влітку рятувались від голоду ягодами. А зима приходила — знову пухнули від хронічного недоїдання. Ще й досі пам’ятає Олександр, як вони з мамою не пішли на “воскресник”, а у ліс по ягоди. Повертались щасливі з відром суниць. Тут де не візьмись наглядач Яблуков. Люто глипнувши на маму, рвонув відро, викинув ягоди на дорогу і зухвало потоптав...
Цей самий Яблуков і доніс на Павла Мудрика, який за коротким перепочинком мав необережність висловитись про виснажливі умови життя каторжан. Цього вистачило, аби бути засудженим другий раз Кіровським обласним судом до десяти років позбавлення волі за проведення антирадянської агітації.
... Коли повернувся “додому” у 1954-ому, зчорнів від почутого: його найменшенький, Льоня, помер від голоду. Не зустрічала ніжними обіймами кохана Анісія. Пішла у холодну чужинську землю завчасу — туберкульоз підкосив. Хлопці Сашко, Павло та Надійка попідростали, витягнулись. Поміч тітці Теклі. То підмінити на пасовищі, де випасала людські кози, то принести з сусідніх сіл картоплі, яку інколи доводилось вибирати навіть з-під снігу. Життя буцімто трохи покращилось. Навіть у селищі відкрили магазин, у якому дещо з продуктів на зароблені копійки можна було купити. Але це не тішило Павла — туга за зламаними надіями, за втраченими рідними людьми, за рідною стороною щораз дужче пекла у серці.
ПОВЕРНУЛИСЬ ДОДОМУ, А ТАМ ПУСТИР
1949-ий рік видався ще більш прихильним до каторжан з України. Дещо послабились муштра і контроль. Рання весна посіяла промінчики надії на краще. Тітка Текля вперше посадила під бараком картоплю, іншу городину. Розвели деяку живність — курей, свиню. Жили усі дружно, саме тому, мабуть, і виживали у тих нестерпних умовах заслання. Засуджений Кульба з Ковельського району, отримавши звільнення, залишив Мудрикам корову. Це була безмірна радість! А в кінці травня новий удар — їх примусили підписати документ про залишення на спецпоселення навічно...
Не зламали колонійські жорстокі порядки прагнення Павла повернутись додому. І Бог почув його прохання. Влітку 1960-ого, отримавши на руки документи на звільнення, з другою дружиною Ніною, уродженкою Горохівського району, й іншими членами сім’ї відправились на Україну. Піднесення, яке відчули, коли ступили на рідну землю, змінилось тяжким смутком. На своєму обійсті Мудрики побачили... пустир. Ні клуні, ні схрона... На хаті, по частинці складеній своїми руками, майорів червоний прапор. Там був клуб, на якому висів чужий замок.
Клубок підкотився до горла, проковтнув його, змахнув непрохану сльозу Павло — і подався шукати прихисток до односельців. Добре, що рідне село зустріло Мудриків співчутливо. Але тут же приїхали “з району” і попередили: селись де хочеш — тільки не тут, інакше дорога назад. Не злякали Павла ті слова, тому мовив: “То й висилайте — а з рідного села не піду...”.
Стали на квартиру у Гловів, які відпустили маленьку комірку, перезимували. А в 1963-ому почали зводити свою хату. Тут і Сашко з армії демобілізувався — знов проблема з пропискою. Довелось писати до тодішнього міністра оборони Малиновського, відповідь від якого не забарилась. Лише після того отримав “добро”. Влаштувався на роботу — шоферував у дорожньому управлінні. Батько до колгоспу пішов. Удень — робота, вечорами будували, не покладаючи рук.
Через рік ступили у рідну хату. Сільська громада, знаючи чесний, принциповий характер Мудрика, не зважала на його судимість і обрала касиром місцевої церкви. І ці функції він виконував майже двадцять років. Невдовзі видав заміж дочку. Молодший, Сашко, привів додому невістку. Починали по-новому господарювати. Земляки завжди і в усьому підтримували, бо жив у злагоді з ними, заховавши під сім замків свою тугу за втраченим, своє обурення від свавілля, яке вчинили над його, Павловою сім’єю. Хоча у глибині душі надія жевріла .
У квітні 1991 року як жертви політичних репресій Мудрики були реабілітовані. Повернули їм і велику муровану хату. Не дожив Павло до цього дня...
ЯБЛУКА З РІДНОГО САДУ
На високому пагорбі побіля церкви розмістилося обійстя Мудриків. Білосніжна хата з великими голубими вікнами, які сміються чистотою, серед зимового пейзажу видавалась якоюсь казковою. І Олександр Павлович, і його дружина Валентина, яка все життя працювала в колгоспі, на пенсії, але навесні і влітку у селі не посидиш. А надто це стосується їх, людей, які відзначаються з покоління в покоління одвічною селянською працьовитістю. Зразковий двір, у якому вистачає всього. Влітку город тішить око виполотими грядками, зерновим ланом.
Олександр Мудрик, видно, отримав через гени від діда-прадіда прагнення працювати, аби мати все своє. Навіть заробляючи і він і дружина непогану зарплату, завжди вели домашнє господарство: кілька голів худоби, свині, птиця. На двадцяти з лишком сотках городу умудрялись збирати такий врожай овочів, що вистачало для себе та ще й з односельцями ділились.
— Дожили і дочекались тих часів, коли землі не бракує, аби лиш мав чим і хотів на ній трудитись,— розмірковує він. — От би побачив те все тато, який нею марив... А виходить парадокс: земля то є, а господаря на ній немає.
Діти — у містах, із землі, кажуть, грошей не буде. Добре, що хоч роботу мають. Приїжджають... Радують троє онуків. Мали коней — продали, зменшили й іншу господарку. Бо скільки старші спрацьовані люди без техніки, вручну можуть потягнути? Колись різали по-живому, вбиваючи справжнього хазяїна, а тепер ним ніхто не хоче бути. Втікають від землі — і це страшно, — підсумував нашу розмову Олександр Мудрик.
Самі Мудрики на своєму одному гектарі засівають різні культури. Без зернових не обійтись, бо то — зерно для птиці, борошно для себе, солома для худоби. Доглядають зараз дві корови. Хоч нелегко, але паші вистачає — довкруж їхніх Черчич щедрі луги. Не лінується син Валерій: дві коси в руках — то вже не одна. А невістка Люда не цурається сапки. Тому вже вкотре на сімейній раді приймають рішення сіяти цукрові буряки.
— Але й обробіток землі в копієчку влітає?— не втримуюсь, аби не запитати те, що найбільше болить одноосібників.
— Маємо старенький вантажний автомобіль, на якому від’їздив не один рік у райспоживспілці. Комусь щось підвеземо. А ті, хто розжився на трактор, комбайн, нам не відмовляють,— розповідає Олександр Павлович. — Але й для рук вистачає... Та як без землі, без господарки в селі? Тільки сніг сходить — душа вже проситься в поле,— переходить на емоційну ноту співбесідник. — А вкладеш душу — земля віддячує.
Торік Мудрики отримали рекордний врожай помідорів з невеличкої площі. Давно такого не було. Собі на зиму заготували, з багатьма ділилися, навіть на базар у Володимир-Волинський вивозили.
... Олександру Мудрику довго снився їхній сад, виплеканий батьківськими руками. А скільки смачних ягід можна було назривати на десятках черешень, висаджених вздовж дороги обабіч їхнього обійстя! Зараз він стиглими яблуками і грушами, добірними сливами і абрикосами, якими обдаровує вже його сад, частує не лише онуків, а й усіх, хто зайде на їхнє подвір’я.
— Беріть на дорогу, це з нашого саду,— простягнув і мені, — і вони, гарні, червонобокі, запахли солодко і духмяно.
На фото: Павло Мудрик на засланні.
Алла ЛІСОВА.
ЗАСЛАННЯ З КОНФІСКАЦІЄЮ МАЙНА
Зима 1947-ого для десятирічного Сашка стала страшною і гнітючою, закарбувалась у пам’яті чорними рядками на все життя. Мама ледь дихає, тата півроку, як запроторено в тюрму. Похоронили дворічного Льоньчика. Їсти хочеться так, що аж пече під ложечкою. Все тримається на тітці Теклі, яка рятувала, як могла, трьох племінників від голодної смерті. Ще й досі ніби відчуває той гіркувато-смердючий присмак м’яса, яке тоді і там, у глибинці Росії, видавалось великою розкішшю і було найсмачнішим у світі делікатесом. А як згодом дізнався, це із здохлого коня, якого завезли в ліс і для дезінфекції облили соляркою.
Чотири найстрашніших довгих роки, проведені у селищі для репресованих поблизу містечка Нагорська Кіровської області, здавалось, стали вічністю, яка межує із пеклом, з якого вибратись було майже неможливо.
— Нам ніхто не казав, куди і як надовго висилають,— пригадує ті трагічні для їхньої родини часи Олександр Мудрик. — Під’їхали до подвір’я чотири енкаведисти, голова сільради, секретар. Відчинили двері і з порога: “Хазяїн, дві години на збір. Ми вас висилаєм”. Ніби обухом по голові. Що встигли у клунок зв’язати — те й взяли з собою. Батько, мати, тітка Текля, бо тітки Ганни, на щастя, не було вдома, брат Петро і найменша Надійка... На вулиці слякотливо, мокро — кінець листопада, зуби цокотять від страху перед невідомим. Заставили батька запрягти ще й свої коні у Володимир. Уже там, на залізничній станції, перед відправкою дізнались, що постановою Особливої наради при НКВС СРСР від 30.01.1946 р. із села Черчичі Володимир-Волинського району як члени сім’ї учасника ОУН Мудрика Якова (старший брат Павла — А. Л.) зіслані в Нагорський район Кіровської області на п’ять років з конфіскацією майна Мудрик Павло з дружиною і трьома малолітніми дітьми та сестрою Теклею...
— Вже тоді ми розуміли, що “політичне” стало лише зачіпкою, аби видворити нашу сім’ю з села,— повертається до гірких спогадів знов Олександр Павлович. — Бо давненько вже нова влада скоса поглядала на нашу нову муровану хату під бляхою, на двір з господарськими спорудами. Муляла земля, коні і багато дечого, що надбав дід і батько.
— Боже, а яке ж то мученіє було, коли Павло надумав ту хату зводити,— пригадує 92-річна Меланія Мудрик, братова Павла. — Санками возили під дощем і снігом цеглу від станції. Своїми руками і вимурував її Павло, бо все вмів у хазяйстві робити.
У важкій праці все давалось. З ранку до вечора у полі трудились Мудрики на шести гектарах. І ще будівництво. Змалку долучали до посильної праці і дітей. Земля, коні, племінний бик, кірат (пристрій, який приводив у дію молотарку), молотарка, величезний схрон, чимало живності давали можливість Павлу прогодувати свою немаленьку сімейку і людям допомагати, хто звертався. Але все частіше почав міркувати, як би то ще прикупити землі. Бувало, довгими зимовими вечорами не спалося. Думкам ставало тісно, що мусив турбувати дружину, аби з нею поділитись:
— Анісіє, через літо наступне добудуємо хату, і прикупимо там, під лісом біля Октавина, землі соток з шістдесят...
Землю свою бачив у нездійсненних мріях і коротких снах серед тріскучих морозів і снігових заметілей на засланні у чужині, де провів довгих шістнадцять років.
ЖИТТЯ НА ГРАНІ СМЕРТІ
Мудрики у Черчичах на далекій Україні залишили не лише добротне обійстя, землю з усім реманентом, а й чимало добра. Але найголовніше і найцінніше — частинку душі.
Після виснажливої двотижневої дороги у товарняках кімнатка на 20 квадратних метрів у бараці серед голого поля видалась маленьким... раєм, який незадовго перетворився у справжнісіньке пекло, що затяглось на довгі роки. Хотілось кричати, аби почув цілий світ. Але треба було триматись, бо на тобі відповідальність за сім’ю, за трьох дітей і четверту крихітку, яка ось-ось має народитись на світ.
Робота на лісоповалі не залишала часу на будь-які домашні справи. Сил вистачало лише на те, аби сухою “чуркою” розігнати морозне повітря кімнатки, щоб не замерзли діти. Їли все, що потрапляло під руки: траву, кропиву, лободу, зернята з шишок, березовий дьоготь. А влітку рятувались від голоду ягодами. А зима приходила — знову пухнули від хронічного недоїдання. Ще й досі пам’ятає Олександр, як вони з мамою не пішли на “воскресник”, а у ліс по ягоди. Повертались щасливі з відром суниць. Тут де не візьмись наглядач Яблуков. Люто глипнувши на маму, рвонув відро, викинув ягоди на дорогу і зухвало потоптав...
Цей самий Яблуков і доніс на Павла Мудрика, який за коротким перепочинком мав необережність висловитись про виснажливі умови життя каторжан. Цього вистачило, аби бути засудженим другий раз Кіровським обласним судом до десяти років позбавлення волі за проведення антирадянської агітації.
... Коли повернувся “додому” у 1954-ому, зчорнів від почутого: його найменшенький, Льоня, помер від голоду. Не зустрічала ніжними обіймами кохана Анісія. Пішла у холодну чужинську землю завчасу — туберкульоз підкосив. Хлопці Сашко, Павло та Надійка попідростали, витягнулись. Поміч тітці Теклі. То підмінити на пасовищі, де випасала людські кози, то принести з сусідніх сіл картоплі, яку інколи доводилось вибирати навіть з-під снігу. Життя буцімто трохи покращилось. Навіть у селищі відкрили магазин, у якому дещо з продуктів на зароблені копійки можна було купити. Але це не тішило Павла — туга за зламаними надіями, за втраченими рідними людьми, за рідною стороною щораз дужче пекла у серці.
ПОВЕРНУЛИСЬ ДОДОМУ, А ТАМ ПУСТИР
1949-ий рік видався ще більш прихильним до каторжан з України. Дещо послабились муштра і контроль. Рання весна посіяла промінчики надії на краще. Тітка Текля вперше посадила під бараком картоплю, іншу городину. Розвели деяку живність — курей, свиню. Жили усі дружно, саме тому, мабуть, і виживали у тих нестерпних умовах заслання. Засуджений Кульба з Ковельського району, отримавши звільнення, залишив Мудрикам корову. Це була безмірна радість! А в кінці травня новий удар — їх примусили підписати документ про залишення на спецпоселення навічно...
Не зламали колонійські жорстокі порядки прагнення Павла повернутись додому. І Бог почув його прохання. Влітку 1960-ого, отримавши на руки документи на звільнення, з другою дружиною Ніною, уродженкою Горохівського району, й іншими членами сім’ї відправились на Україну. Піднесення, яке відчули, коли ступили на рідну землю, змінилось тяжким смутком. На своєму обійсті Мудрики побачили... пустир. Ні клуні, ні схрона... На хаті, по частинці складеній своїми руками, майорів червоний прапор. Там був клуб, на якому висів чужий замок.
Клубок підкотився до горла, проковтнув його, змахнув непрохану сльозу Павло — і подався шукати прихисток до односельців. Добре, що рідне село зустріло Мудриків співчутливо. Але тут же приїхали “з району” і попередили: селись де хочеш — тільки не тут, інакше дорога назад. Не злякали Павла ті слова, тому мовив: “То й висилайте — а з рідного села не піду...”.
Стали на квартиру у Гловів, які відпустили маленьку комірку, перезимували. А в 1963-ому почали зводити свою хату. Тут і Сашко з армії демобілізувався — знов проблема з пропискою. Довелось писати до тодішнього міністра оборони Малиновського, відповідь від якого не забарилась. Лише після того отримав “добро”. Влаштувався на роботу — шоферував у дорожньому управлінні. Батько до колгоспу пішов. Удень — робота, вечорами будували, не покладаючи рук.
Через рік ступили у рідну хату. Сільська громада, знаючи чесний, принциповий характер Мудрика, не зважала на його судимість і обрала касиром місцевої церкви. І ці функції він виконував майже двадцять років. Невдовзі видав заміж дочку. Молодший, Сашко, привів додому невістку. Починали по-новому господарювати. Земляки завжди і в усьому підтримували, бо жив у злагоді з ними, заховавши під сім замків свою тугу за втраченим, своє обурення від свавілля, яке вчинили над його, Павловою сім’єю. Хоча у глибині душі надія жевріла .
У квітні 1991 року як жертви політичних репресій Мудрики були реабілітовані. Повернули їм і велику муровану хату. Не дожив Павло до цього дня...
ЯБЛУКА З РІДНОГО САДУ
На високому пагорбі побіля церкви розмістилося обійстя Мудриків. Білосніжна хата з великими голубими вікнами, які сміються чистотою, серед зимового пейзажу видавалась якоюсь казковою. І Олександр Павлович, і його дружина Валентина, яка все життя працювала в колгоспі, на пенсії, але навесні і влітку у селі не посидиш. А надто це стосується їх, людей, які відзначаються з покоління в покоління одвічною селянською працьовитістю. Зразковий двір, у якому вистачає всього. Влітку город тішить око виполотими грядками, зерновим ланом.
Олександр Мудрик, видно, отримав через гени від діда-прадіда прагнення працювати, аби мати все своє. Навіть заробляючи і він і дружина непогану зарплату, завжди вели домашнє господарство: кілька голів худоби, свині, птиця. На двадцяти з лишком сотках городу умудрялись збирати такий врожай овочів, що вистачало для себе та ще й з односельцями ділились.
— Дожили і дочекались тих часів, коли землі не бракує, аби лиш мав чим і хотів на ній трудитись,— розмірковує він. — От би побачив те все тато, який нею марив... А виходить парадокс: земля то є, а господаря на ній немає.
Діти — у містах, із землі, кажуть, грошей не буде. Добре, що хоч роботу мають. Приїжджають... Радують троє онуків. Мали коней — продали, зменшили й іншу господарку. Бо скільки старші спрацьовані люди без техніки, вручну можуть потягнути? Колись різали по-живому, вбиваючи справжнього хазяїна, а тепер ним ніхто не хоче бути. Втікають від землі — і це страшно, — підсумував нашу розмову Олександр Мудрик.
Самі Мудрики на своєму одному гектарі засівають різні культури. Без зернових не обійтись, бо то — зерно для птиці, борошно для себе, солома для худоби. Доглядають зараз дві корови. Хоч нелегко, але паші вистачає — довкруж їхніх Черчич щедрі луги. Не лінується син Валерій: дві коси в руках — то вже не одна. А невістка Люда не цурається сапки. Тому вже вкотре на сімейній раді приймають рішення сіяти цукрові буряки.
— Але й обробіток землі в копієчку влітає?— не втримуюсь, аби не запитати те, що найбільше болить одноосібників.
— Маємо старенький вантажний автомобіль, на якому від’їздив не один рік у райспоживспілці. Комусь щось підвеземо. А ті, хто розжився на трактор, комбайн, нам не відмовляють,— розповідає Олександр Павлович. — Але й для рук вистачає... Та як без землі, без господарки в селі? Тільки сніг сходить — душа вже проситься в поле,— переходить на емоційну ноту співбесідник. — А вкладеш душу — земля віддячує.
Торік Мудрики отримали рекордний врожай помідорів з невеличкої площі. Давно такого не було. Собі на зиму заготували, з багатьма ділилися, навіть на базар у Володимир-Волинський вивозили.
... Олександру Мудрику довго снився їхній сад, виплеканий батьківськими руками. А скільки смачних ягід можна було назривати на десятках черешень, висаджених вздовж дороги обабіч їхнього обійстя! Зараз він стиглими яблуками і грушами, добірними сливами і абрикосами, якими обдаровує вже його сад, частує не лише онуків, а й усіх, хто зайде на їхнє подвір’я.
— Беріть на дорогу, це з нашого саду,— простягнув і мені, — і вони, гарні, червонобокі, запахли солодко і духмяно.
На фото: Павло Мудрик на засланні.
Алла ЛІСОВА.