Перша реакція на цю світлину — добра посмішка і зворушення: ну хіба не дивина?..
Перша реакція на цю світлину — добра посмішка і зворушення: ну хіба не дивина?.. Маленький їжачок довірливо хлебче собі молоко із великої тарілки. Ось тільки у дитячому погляді якийсь недитячий смуток. Можна всоте і втисячне повторювати екзюперівське «Ми відповідаємо за тих, кого приручили», але життя підкидає усе нові виклики. Наші діти так хочуть спілкуватися із живими істотами, просять у нас котиків, собачок, черепах, морських свинок, папужок… А ми, швиденько співставивши користь і проблеми, які вони принесуть у дім, категорично кажемо: «Ні!». Можливо, саме через це сумує дівчинка зі світлини, а може вже усвідомила, що маленький колючий гість не зможе вижити у міській квартирі. Тож його краще випустити у рідну стихію, залишивши на згадку відчуття легенького дотику долонькою до ще незміцнілих колючок.
