Серед героїчних полководців Червоної армії однією із найяскравіших фігур є, безперечно, Чапаєв. За роки радянської влади про нього створено немало легенд, основою яких служив фільм “Чапаєв” і однойменна повість письменника Д. Фурманова, який служив у його знаменитій 25-ій дивізії комісаром. Тепер нелегко відділити правду і домисли, але потрохи розкривається істинна картина його подвигів і його роль в історії...
Серед героїчних полководців Червоної армії однією із найяскравіших фігур є, безперечно, Чапаєв. За роки радянської влади про нього створено немало легенд, основою яких служив фільм “Чапаєв” і однойменна повість письменника Д. Фурманова, який служив у його знаменитій 25-ій дивізії комісаром. Тепер нелегко відділити правду і домисли, але потрохи розкривається істинна картина його подвигів і його роль в історії. Зокрема, це стосується і його останнього бою у Лбищенську та його канонізованої героїчної смерті нібито під час того, як він пораненим перепливав річку Урал. Насправді ж події розвивалися куди прозаїчніше і геройства в його діях тоді не спостерігалось. Про це свідчить публікація в одній із російськомовних газет, яка видається в Берліні. Був серпень 1919 року. Уральське козацтво знаходилось у дуже важкому становищі. Значну частину його територій, включаючи столицю Уральськ і ряд крупних станиць, зайняли червоні. Серед населення і у війську лютував тиф. Не вистачало офіцерів, зброї, патронів, обмундирування і медикаментів. Не було єдності і в рядах самих уральців. У цей час командування Уральської окремої армії, розуміючи, що дальший відступ загрожує втратою всієї території, стало розробляти наступальну операцію. Напередодні козацькі роз’їзди спіймали ординарця червоних із запискою начальника штабу 25-ї дивізії Нечкова. В ній говорилось, що на 14 серпня у штабі військової групи у Лбищенську призначена оперативно-стратегічна нарада. Білому командуванню стало зрозуміло, що штаб 25-ї дивізії червоних є одночасно і штабом всієї наступаючої Уралом групи, на чолі якої стояв Чапаєв, і що штаб групи знаходиться у Лбищенську. 15 серпня в руки козачого роз’їзду потрапив ще один ординарець червоних. Це вже був “улов” солідніший. В ординарця знайшли пакет від самого Чапаєва, де була інформація про бойовий склад і розташування частин його групи. Інформація невтішна — чисельність групи перевищувала увесь Уральський корпус більш як у два рази. І ось отаман Толстов приймає таке рішення: зосередити кілька кінних полків у кулак, вийти у тил ворогові і несподівано атакувати Лбищенськ, щоб створити загрозу Уральську і змусити комуністів відмовитися від дальшого наступу. Лбищенськ охоронявся загоном червоних від 2500 до 3000 штиків і шабель при великій кількості кулеметів. Вдень повітряний простір патрулювали два аероплани. Зауважте це, оскільки потім вся пропаганда подвигу Чапаєва буде побудована на тому, що він із своїм військом боровся із противником, який значно переважав чисельно і за озброєнням. У відкритому степу наступ вдень, отже, був неможливий. Тому 31 серпня з настанням темноти козачі полки вийшли у рейд. Під час нього заборонялось голосно говорити, шуміти й курити. Через три доби увечері загін під командуванням М.М. Бородіна, який загинув під час цієї операції, а у фільмі “Чапаєв” виведений під прізвищем Бороздин, наблизився до Лбищенська і вислав в усі сторони роз’їзди для розвідки. Роз’їзд прапорщика Портнова натрапив на обоз із хлібом і захопив полонених. Від них довідалися, що Чапаєв знаходиться у Лбищенську. А один із червоноармійців добровільно зголосився показати його квартиру. Під ранок, ще затемна, цепи білих рушили на станицю. Розвідники захопили караули, які вказали полонені червоноармійці. Окраїна Лбищенська була захоплена без жодного пострілу. І в цей момент пролунав гвинтівочний залп у повітря — це стріляв із млина караул червоних, який помітив просування білих. Але уже почалась інтенсивна зачистка станиці. Її учасник осавул Фадєєв так описував події: “Двір за двором, будинок за будинком очищали взводи 1-го партизанського полку від червоноармійців, які здавалися десятками. Їх відправляли у резерв, який вже підійшов до околиці Лбищенська. Тих, хто чинив опір, чекало одне — бути розірваними бомбами, чи порубаними шаблями. Резерв розстрілював тих, що їм присилали, бо іншого виходу не було. Ми не могли, знаходячись в тилу, мати при собі дві тисячі полонених”. Серед червоного гарнізону Лбищенська почалась дика паніка. Червоноармійці в одній спідній білизні вискакували з вікон на вулицю. Більшість їх гинула. А декотрі зуміли згрупуватися і після коротких сутичок з козаками втікали до річки Урал. Взвод, виділений для спіймання Чапаєва, прорвався до штабу 25-ї червоної дивізії. Але його командир Білоножкин припустився помилки — не оточивши будинку, повів козаків у двір штабу. Там біля входу до будинку вони побачили осідланого коня. Білоножкин наказав тим, що знаходились в будинку, виходити. Ніхто не озвався.Тоді він вистрілив у вікно. Переляканий кінь шарахнувся вбік, виволікши з-за дверей червоноармійця. Всі кинулися до нього, порахувавши, що це комдив. Але це, як потім зрозуміли, був особистий ординарець Чапаєва Петька — Петро Ісаєв. А в цей час з будинку вибіг інший чоловік. Білоножкин вистрілив у нього із гвинтівки і поранив у руку. Це і був Чапаєв. Але у нерозберисі йому вдалося втікти за ворота. У будинку, крім двох машиністок, нікого не знайшли. За свідченнями полонених, далі події розвивалися так. Чапаєв зумів сколотити навколо себе близько сотні бійців з кулеметами і повів у контратаку на взвод Білоножкина. Під час цього короткого бою Чапаєв був ще раз поранений у живіт. Поранення виявилось важким, і він був на дошках переправлений через Урал. Це засвідчило багато червоноармійців, які врятувались втечею за Урал. Вони ж розповіли, що труп начдива був закопаний у прибережному піску. Так що зовсім не геройськи загинув Чапаєв. І не керував він боєм до останньої хвилини, як про це не раз писалося і розповідалося у фільмі. Не було і броньовика білих, якого Чапаєв нібито закидав гранатами із приміщення штабу. Якби в загоні Бородіна був хоча б один броньовик, шум його двигуна видав би білих ще за багато кілометрів від Лбищенська, і несподіваного нападу не вийшло б. Ради справедливості треба сказати, що загін червоноармійців вибив-таки на короткий час із штабу нечисленну групу козаків, засів за його стінами і почав відстрілюватися. Штаб червоних розташовувався досить вдало, з нього прострілювались майже всі підходи до центру станиці. Після першої невдалої кулеметної атаки команди 1-го Партизанського полку генерал-майор Бородін сам повів у бій ударну групу із козаків та офіцерів загону. У цей час підтягнули також першу учбову батарею гармат. Штаб був взятий і майже всі будинки очистили від червоних. Але в одному з них притаївся червоноармієць, який пострілом у голову вбив Бородіна. Червоні, які встигли втікти із штабу і з будинків, не хотіли здаватися і, кидаючись з обриву, пливли через Урал. Їх розстрілювали. Біля самої води, на піску, був убитий пострілом в голову ординарець Чапаєва Петька. Кулі козаків наздоганяли червоних і на протилежному березі. Вціліти пощастило небагатьом. За найскромнішими підрахунками, під час лбищенського бою червоні втратили не менше 2400 вбитими і полоненими. А загальні втрати білих під час цієї операції становили всього 118 чоловік. Після бою у станиці було спіймано ще із сотню червоноармійців, які ховалися на горищах, в льохах, на сіновалах. Населення видавало їх усіх, бо за більш як місячне перебування червоних у Лбищенську були пограбовані всі будинки, забраний урожай, частина жінок обезчещена і знищена каральними загонами. Так здійснювалось “розкуркулення по-уральськи”. Жителі станиці з ненавистю ставились до червоних, жадали помсти. П.С. Батурін, призначений незадовго до лбищенського бою дивізійним комісаром замість Фурманова (автора відомої книги), заховався в одній із хат під піч. Хазяйка, знаючи його по мітингах, покликала козаків. Вони навіть не стали допитувати Батуріна, а витягнули на вулицю і, кинувши на землю, стали колоти багнетами і рубати шаблями. Така доля спіткала не тільки комісарів, а й комуністів, запеклих “інтернаціоналістів”. Вся ненависть до червоних, накопичена за час громадянської війни, тут вихлюпнулась через край. А з Чапаєвим уральці мали особливі порахунки. Той же Фурманов пише, що “Чапаєв наказував не брати полонених жодного козачка”. “Всіх, — казав він, — кінчати падлюк”. То чи варто дивуватися, що козаки нещадно розправлялись з тими, хто нищив їх братів? Немає сумніву, що “верхи” були поінформовані, як у дійсності загинув Чапаєв. Ті, хто був із ним до кінця, не могли не знати, де його могила. Але одні змушені були мовчати, інші були заарештовані. Для червоної влади потрібно було, щоб Чапаєв загинув героєм і став кумиром. Петро ХМЕЛЯРСЬКИЙ.
