Моє дитинство припало на повоєння, тож змалку бачила, якими покаліченими повернулися додому фронтовики...
Моє дитинство припало на повоєння, тож змалку бачила, якими покаліченими повернулися додому фронтовики... Далеко не треба було, як кажуть, ходити. Мій тато, який пішов на війну у 20 літ, був важко поранений під Сандомиром. Дивом обійшлося без ампутації правої руки, але на все життя він став інвалідом. Упродовж багатьох років його викликали у район на перекомісування (ніби та скалічена рука, яка зовсім не діяла, могла зцілитись) і лише згодом дали довічно ІІ групу
Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України
А по сусідству жив дядько Гриць, який горів у танку – і нещадне полум’я залишило свій страшний слід на його обличчі (про пластичні операції тоді ще й мови не було). А ще один односельчанин втратив обидві ноги. Він мав, як зараз пригадую, якісь примітивні протези і завдяки їм міг сяк-так ходити. Принаймні щоб самотужки сісти в інвалідний автомобіль, який за своїми розмірами і швидкістю руху більше був схожий на критий інвалідний візочок. На фоні цієї чудо-техніки особливо вражала кремезна постать чоловіка, в якого війна забрала ноги, а отже, і його зріст, дарований природою. А скільки вдів було у селі?! Не всі жінки навіть знали, де знайшов вічний спочинок чоловік. Це вже через десятиліття їхні дорослі сини і дочки старались розшукати ті братські могили, на постаменті яких викарбувані імена батьків. І якщо щастило знайти, то їздили чи то в республіки Прибалтики, чи в Польщу, Чехословаччину, аби віддати шану дорогій людині, привезти додому жменьку землі. Не важко зрозуміти, як боляче сприймали колишні фронтовики те, що на початку дев’яностих років минулого століття дехто висловлювався за скасування свята Дня Перемоги. Як-то гнітила думка: «За що ж ми воювали, здоров’я поклали?». Пригадую, як втішився мій тато, коли почув, що своїм указом перший Президент незалежної України Леонід Кравчук визнав День Перемоги офіційним всенародним святом. І поки він жив, то 9 травня прикріплював до піджака свої нагороди і йшов до обеліска у центрі села – ніби на зустріч із ровесниками, життя яких дуже рано обірвалось. До цьогорічного 70-ліття Перемоги багато фронтовиків не дожили. А ті ветерани, до яких доля милосердніша і ще не обірвала довгу низку літ, звичайно, з обуренням сприйняли несподіване путінське трактування внеску України в перемогу у війні з нацистською Німеччиною. Будучи ще на посаді прем’єр-міністра Російської Федерації, Путін під час спілкування у прямому ефірі з громадянами Росії заперечив слова одного з глядачів. На його запитання про «спільну перемогу, яка була б неможлива, якби не було єдиної країни – Радянського Союзу» він відповів, що, мовляв, «ми все одно перемогли б, тому що ми – країна переможців». За тих, хто вже не міг почути таке трактування, обурювались їхні діти, внуки... Сьогодні, коли Україні доводиться відстоювати свою єдність, коли Росія визнана агресором, ми розуміємо, звідки «ростуть ноги» путінського блюзнірства. Український політолог Володимир Цибулько радив із цього приводу не дивуватись. Бо що дивуватись, коли Путін назвав якось Україну “не державою”, а іншим разом нарахував в Україні 17 мільйонів росіян, переплутавши мільйони з відсотками. Щодо участі у Другій світовій війні, то на боці СРСР брали участь більш як 7 мільйонів українців – половина з них загинула. І кожен, хто хоч трохи цікавиться історією Другої світової війни, розуміє, що без участі України (без тих 7 мільйонів її синів у Червоній Армії) німці, швидше за все, дійшли б до Уралу, а не повернули назад на підступах до Москви. Або такий промовистий факт: у роки війни 11,5 тисячі радянських військових були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, з них 2069 – українці. Тобто – кожен п’ятий! Відтепер, згідно з Указом Президента України Петра Порошенка, в Україні встановлено День пам’яті та примирення, який відзначатиметься щорічно 8 травня. Не скасовуючи 9 травня як День Перемоги, запропоновано 8 травня, як у всій Європі, вшанувати полеглих у страшному вирі війни. Вклоняючись пам’яті загиблих фронтовиків, хочеться попросити вибачення у всіх ветеранів за путінське блюзнірство. Бо для цих людей, котрих сьогодні уже так мало і всі вони – в поважному віці, немає нічого страшнішого, як зневаження їхнього подвигу.
