СИН ДЗВОНИВ ІЗ ВІЙНИ І ПРОСИВ: «КУПІТЬ МЕНІ БИСТРОГО КОНЯ…»

Нещодавно у загальноосвітній школі І—ІІ ступенів села Копилля Маневицького району відкрили меморіальну дошку на честь Вадима Засєкіна, який загинув торік у серпні під Іловайськом...

Мар’яна ВЕРБІВСЬКА


Навіть на перший погляд просторе подвір’я Засєкіних виглядає осиротілим. Олександр Іванович і Галина Іванівна — як двоє поранених птахів. Ніщо не може зцілити їхні душі від незагойної травми. Відтоді, як торік 28 серпня мати востаннє чула голос сина в телефоні, минуло більш як півроку, але досі на денці серця жевріє іскра: а, може, ще обізветься Вадим? На війні ж бо трапляються різні дива!
Нині найдорогоцінніша реліквія для них — один із номерів нашої газети, де вміщено фото мобілізованих вояків Маневиччини. Серед них — і їхній Вадим.
— Він не чекав повістки із військкомату, — повертається до минулорічних подій Галина Іванівна. — Саме сіяв буряки на полі, як зателефонували, що треба з’явитися з речами і продуктами на три дні. Навіть медогляду не проходив. Був у Володимирі–Волинському, потім на Рівненському полігоні. Спершу не зізнавався, що вже відправляють на Схід: «Не знаю, куди нас везуть, бо нічого не бачимо».
Саме тоді бійців 51–ї Володимир–Волинської окремої механізованої бригади перекинули на Донбас. Вадим став розвідником. Його прозвали Джекі Чаном — за те, що добре орієнтувався на місцевості, блискавично реагував на ймовірну небезпеку, був метким, як відомий американський кіноактор та каскадер. Він і вдома таким був — непосидючим, невтомним і працьовитим.
Після закінчення сільської дев’ятирічки хлопець навчався у Володимир–Волинському агротехнічному коледжі, хотів стати техніком–електриком, як батько. Однак мусив залишити навчання — несподівана хвороба відібрала в Олександра Івановича ногу. Син перебрав обов’язки господаря.
— Я став немічним, — з болем говорить батько. — Вадим запрягав коня, і тоді я хоч виїздив у село. Не стало його — і коня продали, і свині послабли.
— Він уже був на войні, але все просив: «Купіть мені бистрого коня», — додає Галина Іванівна. — Навіть гроші нам перекинув на картку. Продали старого і купили молодого коника. Телефонував із Донбасу і все перепитував, чи бистрий кінь. Кажу йому: «Бистрий, без батога біжить».
Згорьована жінка згадує, якою золотою дитиною був Вадим. У полі всю роботу на себе взяв — орати, сіяти, садити. У лісі ягід, грибів назбирає — і сім’я має свіжу копійку. Посадив молодий садок. Не цурався домашніх справ. Міг голубців чи вареників наліпити. Щосуботи вранці першим на кутку килимки та доріжки вибивав, у будинку ремонт затіяв. Про домашні справи розпитував навіть тоді, коли опинився на гарячому Донбасі.
— А про себе нічого не розповідав. Мабуть, не хотів нас із батьком тривожити, — перебирає спогади мама. — Казав, що він зв’язківець. Стояв із хлопцями на блокпостах біля Сєвєродонецька, Красноармійська, Донецька. Мовляв, воювати не важко. Коли не подзвоню, він або телевізор дивиться, або відпочиває. Як побили наших хлопців під Волновахою, його відправили на миколаївський полігон «Широкий лан». Відколи мобілізували сина, лише раз застелила на ліжко простирадло і відразу зняла. Не могла спати на білій постелі, тоді як він ночував на землі під відкритим небом.
Материнське серце облилося кров’ю, коли 28 серпня поїхала до Володимира–Волинського за довідкою учасника АТО для Вадима. У той день він ще зателефонував, поцікавився, як вродила картопля. Галина Іванівна чула, що там, де син, стріляють. А 29 серпня зв’язок обірвався. Її обнадіювали: може, потрапив у полон або поранений, проте відчувала — Вадима вже немає серед живих. Усупереч страшному передчуттю Засєкіни не замикали на ніч вхідних дверей: раптом син повернеться вночі додому? Потім зателефонував його товариш. Розповів, що в автомобіль, яким разом із Вадимом вибиралися з іловайського котла, потрапив снаряд. Тому хлопцю пощастило — викинуло вибуховою хвилею. А Вадима ніхто не бачив мертвим, бо нібито мав одним із перших вискочити з підбитої машини.
Його шукали по різних каналах. Активно підключилися волонтери. Мати навіть їздила до ворожок та екстрасенсів. Здавалося, чеканню не буде кінця— краю. До початку листопада, поки не прийшли результати експертизи ДНК, батьки сподівалися, що син живий. Але повторний аналіз підтвердив: на кладовищі у Запоріжжі в могилі невідомого солдата під №3228 — останки Вадима Засєкіна. На Маневиччину він повернувся 6 січня цього року — в цинковій домовині. Її навіть батькам не відкрили…
— А то ще зателефонували з СБУ, — продовжує з гіркотою Олександр Іванович. — Допитувалися, чи ми впевнені, що свого сина похоронили. А хіба ми щось напевне можемо знати?
— Його нам так не вистачає: чи сідаємо їсти, чи спати лягаємо, — в очах Галини Іванівни закрижанів невиплаканий біль.
Його навряд чи можна колись розтопити. Хіба полегшити — увагою, турботою, підтримкою. От хоча б допомогти батькові героя — інваліду першої групи — отримати автомобіль, щоб зміг виїхати зі свого обійстя до центру села. Олександр Іванович давно перебуває у черзі на цей спеціальний автотранспорт. То чи не найперше завдання влади — якнайшвидше зробити для нього хоча б цю дещицю? Адже він віддав за Україну найдорожче — свого сина.

Фото з домашнього архіву.
На фото: Таким Вадима Засєкіна запам’ятали його бойові побратими.