Недільного дня з чоловіком поспішали у Будинок культури: Козлівський сільський аматорський народний театр давав у Локачах виставу «Криза». Пропустити таку подію було б гріх, дарма, що небо захмарилося й збиралося на грозу...
Недільного дня з чоловіком поспішали у Будинок культури: Козлівський сільський аматорський народний театр давав у Локачах виставу «Криза». Пропустити таку подію було б гріх, дарма, що небо захмарилося й збиралося на грозу.
Погуркування громів навіяло спогад багаторічної давності. Того літнього надвечір’я у райцентрі виступали столичні гості — вокальний квартет «Явір». Зал був переповнений і артисти викладалися від душі. Раптом ліричну пісню на мить заглушив гуркіт грому, світло погасло, замовкла, відповідно, й фонограма. І тільки чотири чоловічих ідеально злагоджених голоси, що гармонійно зливалися воєдино, навіть не здригнулися, продовжували акапельно розповідати глядачам, які враз перетворилися у слухачів, про Марусю, її вроду, на яку люблять дивитися, коли іде по воду... Пісня виявилася вельми актуальною, бо води тоді на Локачі з небес вилилося чималенько. Але я — про талант і про бездоганний акторський вишкіл «Явора», тоді ще — не лауреата Шевченківської премії, на жаль, нині незаслужено призабутого. Коли вони закінчили пісню, адміністрація Будинку культури принесла свічки у підсвічниках і концерт продовжувався акапельно у такій ось романтичній обстановці. Відтоді ці співаки назавжди залишилися моїми кумирами, а той незвичайній концерт надихнув на віршовані рядки, які закінчувалися словами: «Серце навстіж! Співає «Явір»!». Спогадом поділилася Валентина Штинько.
