Пізнього вечора я їхала з Польщі, і мене ще не покинуло відчуття смутку й приреченості, знайоме багатьом українцям, які повертаються з-за кордону. Єдиний автобус додому відправився годину тому...
Пізнього вечора я їхала з Польщі, і мене ще не покинуло відчуття смутку й приреченості, знайоме багатьом українцям, які повертаються з-за кордону. Єдиний автобус додому відправився годину тому.
Таксі на автостанції райцентру вдалося розпізнати за знудьгованим поглядом водія. Без «шашечок», бо працювати легально — собі у збиток. До села було далеченько, то я про всяк випадок перепитала, чи знає таксист дорогу. «Аякже!» — бадьоро запевнив хлопець. Йому не більш як двадцять років. Він їхав, не оминаючи жодної ямки, і вже за кілька кілометрів почав переплутувати повороти. Іконки на лобовому склі хиталися разом із фотографіями оголених дівчат. Водій двічі перепитав, чи може запалити в салоні. Я не дозволила, то він трохи ображено питав, чи ще довго до села. — А права у вас є? — А то — мамка на день народження подарувала, — похвастався хлопець. Я зраділа, бо вдома: тут виклики чатують на тебе скрізь, навіть коли треба добратися до рідної хати.
