Відстань у півстоліття зібрала нещодавно у Старовижівській школі незвичайних випускників — 1965 та 2015 років...
Відстань у півстоліття зібрала нещодавно у Старовижівській школі незвичайних випускників — 1965 та 2015 років. Зустріч такого формату відбулася у навчальному закладі вперше, але і поплакати, і посміятися, і поговорити було про що...
Олеся БАНАДА
СТАРОВИЖІВСЬКА ШКОЛА — СЕРЕД СОТНІ НАЙКРАЩИХ В КРАЇНІ — Ми, мабуть, через 50 років на зустріч приїдемо якимись новітніми телепортаційними апаратами, — говорять, посміхаючись, намагаються уявити себе через півстоліття цьогорічні красуні–випускниці Катя Стрільчук та Дарина Миселюк. — Як гадаєте, коли було легше вчитися: сьогодні чи в далекому 65–му? — запитую. — Звичайно, тепер. Хоч наша шкільна програма, може, і складніша, проте маємо більше можливостей: інтернет, багато підручників, та й часу можна більше присвятити навчанню. І свою думку вільно висловлюємо. У цей момент оплесками зустрічають поважних випускників 1965 року. Директор Марія Резь розповідає про здобутки школи за останні роки. — Наш навчальний заклад увійшов до 100 кращих шкіл України і отримав нагороду «Флагман освіти України», — звернулася до присутніх Марія Семенівна. З усмішкою і сльозами на очах випускники 1965 року згадували свої шкільні роки. Дивилися старі чорно–білі фотографії, на яких учні — босі, бо в той нелегкий час навіть взуття купити не всі мали можливість. — Я запланував зустріч однокласників ще минулого року, а дзвонити усім почав у лютому, — розповів один із організаторів Леонід Давиденко, який приїхав із Луцька. — Із 51 нашого випускника 21 — вже покійні. Не всім вдалося приїхати: хто хворіє, а хто вже правнуків доглядає. Але те, що ми сьогодні зібралися разом — просто чудово. Активним організатором заходу стала також Зоя Красильнюк. Долучилися до свята і діти та внуки ювілярів. Роль ведучої взяла на себе Світлана Назарук, мама якої 50 років тому закінчила школу. Дочки і внучка Леоніда Давиденка, дует «Сестри Давиденко» та Софія Кмитко — учасники та лауреати багатьох пісенних фестивалів і конкурсів, тож подарували присутнім чудові музичні композиції. Цьогорічні випускники теж привітали ювілярів і подякували за мудрі поради і життєві настанови, а їхній класний керівник Надія Гайдук сказала, що такі «зустрічі поколінь» повинні стати доброю традицією, адже для випускників–ювілярів це можливість поспілкуватися зі щасливою молоддю і знову відчути себе юними, а для вчорашніх школярів — безцінна нагода перейняти кращий досвід і зрозуміти, що шкільна дружба на згасає протягом всього життя. У шкільному музеї — біль 60-річної давнини Для гостей вчителі Наталя Коляда та Ростислав Кінах провели екскурсії музеями етнографії і побуту та історії школи. Розглядаючи експозицію, згадували, як жилося всередині минулого століття, впізнавали на світлинах вчителів, солдатів, друзів. Взявши до рук фотоальбом зі стенду «Зламані долі», Марія Філюк, що закінчила школу 50 років тому, посміхнулася: «Оця маленька дівчинка — це я у Сибіру». Виявляється, дитинство пані Марії було справжньою боротьбою за виживання. У 3–річному віці її родину розкуркулили і усіх вивезли на спецпоселення у Хабаровський край. Жінка згадує, як набили переповнений вагон людей, як місяць вони простояли у Ковелі, як мучилась і задихалась її мати, адже була на п’ятому місяці вагітності. На Сибір привезли під зиму обледенілим поїздом і поселили в бараці на нари. — Ніколи не забуду, як купали новонароджену сестричку Олю, а кругом клубилася пара, бо в бараці жило близько 15 чоловік і кожен мусив заходити чи виходити на вулицю, впускаючи тріскучий сибірський мороз, — розповідає пані Марія. Її батько мав золоті руки і саме завдяки його невтомній праці родина вижила у складних умовах. Він рибалив, працював на сплаві, у кузні, робив дитячі люльки. — Тато сам навчився читати і писати, ще він гарно малював, — ділиться спогадами пані Марія. — Інші діти тикали на мене пальцем, що я кажу «тато», а не «папа». Через чотири роки родині віддали паспорти, але саме тоді на світ з’явилися братик і сестричка пані Марії, тому довелося ще чотири роки чекати, щоб діти підросли для такого далекого переїзду. Повернулися Філюки до Старої Вижівки у 1958 році, коли Марії було 11 років. — У шостому класі мені довелося починати вивчати українську мову за букварем, а вже через рік написала диктант на відмінно, — посміхається пані Марія. Жінка вже 50 років живе у Києві, 37 років працює в Національному університеті харчових технологій. На зустріч з однокласниками приїхала вперше, і з великою радістю впізнавала тих, кого не бачила піввіку.
ДО ОДНОКЛАСНИКІВ ПРИЇХАЛА З ВІЙНИ Із 51 випускника 1965 року тільки двоє залишилися жити у Старій Вижівці. Інші роз’їхалися по всьому світу. Єву Бібердієву доля завела на Схід України, тож їй за останній час довелося багато пережити. Пані Єва виїхала до Маріуполя одразу після закінчення школи. Усе життя працювала в чорній металургії. Сьогодні у неї на Сході — вся родина: чоловік, діти і внуки. Пані Єва розповіла, що тепер живе на дачі біля Маріуполя. У тому селі розташований танковий полк. Жінка скрушно хитає головою, коли згадує, яка у наших солдатів стара і страшна техніка, як важко доводиться їм захищати рідну землю, не маючи необхідного оснащення. — Коли я бачу, як українських хлопців везуть на передову, серце стискається. Я називаю їх всіх горобчиками — такі вони ще юні. Хіба ж можна, щоб такі діти, цвіт нашої нації, гинули?.. — на очах пані Єви і більшості присутніх у залі виступають сльози. — Місцеві люди стараються хоч якось допомагати хлопцям — чим можуть їх годують. — Чи не хотіли б ви переїхати на Старовижівщину? — запитую пані Єву. — Там моя сім’я. А тут постояла біля батьківської хати, поплакала біля колодязя, згадала дитинство та й по всьому… Пані Єва розповідає, як, приїхавши до Старої Вижівки, почула звуки, схожі на вибухи. «Невже й тут стріляють?» — жахнулася. Дивиться, а це люди будують будинок і розбивають цеглу. Пані Єва вирощує квіти — це допомагає відволіктися від турбот, на якусь мить забути про проблеми зі здоров’ям і наповнити душу красою. Звертаючись до цьогорічних випускників, жінка сказала: — Діти, ви маєте все: молодість, красу, можливість вчитися. Вам не вистачає тільки миру. Я бажаю, щоб над вашими головами було лише мирне небо і ніколи нікому не довелося брати до рук зброю.
На фото: Випускники 1965-го, як і 50 років тому, знову разом. Фото Олесі БАНАДИ.
