Донедавна намагалася не купувати кави у вуличних продавців, бо те, що пропонували, назвати так можна було хіба через силу. Але якось побачила біля одного з них казкового кота — і не змогла пройти повз…
Донедавна намагалася не купувати кави у вуличних продавців, бо те, що пропонували, назвати так можна було хіба через силу. Але якось побачила біля одного з них казкового кота — і не змогла пройти повз…
Євгенія СОМОВА
Напій виявився смачним і ароматним, а власник торгової точки — приємним співбесідником, та ще й людиною, яка вболіває за свою справу і намагається тримати марку закладу. Саме тому, певне, до Андрія Хоменка ходять на каву не лише студенти Луцького медичного коледжу, що розташований поряд, а й покупці з інших районів міста. Серед них є і постійні клієнти. Він їх називає гостями, бо завжди радий бачити в себе. Для Андрія його заняття приносить і гроші, і задоволення. Він тішиться, що привчає лучан до культури пиття, пропонуючи благородний напій з різноманітними сиропами, шоколадом, карамеллю, коктейлі, какао. До речі, бійці із зони АТО можуть посмакувати ними безплатно. Коли пропонує каву «за дякую», так звану «підвішену», — ніяковіють. Доводиться пояснювати, що за неї вже заплатили. Хтось купив дві чашки, одну випив, другу залишив для них. І вони, якщо хочуть, можуть зробити так само. Наша довідка. Ідея «підвішеної кави» не нова. Вона з’явилася в Італії. Та й у Європі, Америці теж звично, заплативши за дві чашки кави, одну залишити комусь із соціально незахищених верств населення, хто не може собі купити. Зайві чашки бармен «підвішує», записуючи їх на дошці. Тож там запитання, чи є «підвішена кава», нікого не дивує. У Луцьку в окремих торгових закладах теж пробували запровадити щось подібне. Але нововведення, на жаль, не прижилося. А ось Андрієві таки вдалося втілити його в життя. — Спочатку робив хлопцям, які лікуються у військовому госпіталі, знижки, — розповідав, — але мучила совість. Почувався винним, бо ж мав би пригостити їх «за дякую». Та я ж не олігарх. Довго думав, як зробити, щоб усім було добре. Спершу ставив коробку для пожертвувань, а згодом згадав про «підвішену каву». Благодійником молодий чоловік себе не вважає, бо ж пропонує послугу без втрат для свого бізнесу. До речі, продаж кави — це вже третя спроба Андрія заснувати власну справу. І, схоже, вдала: хоча й не гребе грошей лопатою, але на хліб із маслом вистачає. А продавати її підприємцеві допомагає… Кіт (так його називає, бо якесь банальне ім’я цьому сірому красеню не личило б). З ним, каже чоловік, працювати веселіше. З’явився він ще минулого літа. Прийшов худющий. Це тепер роздобрів, набрав ваги. Господар міні–кав’ярні пригостив його молоком, і той зрозумів, що не пропаде. Почав регулярно приходити — і на сніданок, і на обід. Андрій спробував його прилаштувати в сім’ю, віддав у добрі руки. Але котиськові, очевидно, не сподобалося там, бо за два тижні з’явився біля вуличної кав’ярні й вимогливим «няу» нагадав про себе. Відтепер, як жартує Андрій, він його напарник. З ним працювати веселіше. І користь певна є — ганяє набридливих горобців, а проллється на тротуар молоко — вилиже до блиску. А тоді по–царському вмоститься на стільці Андрія. Це дуже подобається покупцям — кожен хоче його погладити, особливо малеча.
На фото: Царський кіт — фішка кав’ярні на колесах. Фото Олександра ФІЛЮКА.
