У це важко повірити, але лицарі існують і в наш час. Нещодавно з одним із них мені довелося поспілкуватися у древньому Луцькому замку...
У це важко повірити, але лицарі існують і в наш час. Нещодавно з одним із них мені довелося поспілкуватися у древньому Луцькому замку. Віктор Степанович Іщук, колишній студент біологічного факультету Волинського державного університету, в лицарстві вже три роки. Майже рік, як був у нього посвячений і тепер носить ім’я Саргалахар.
– Звідки таке дивне ім’я і чому саме Саргалахар? – За легендою, Саргалахар – це один з трьох лицарів легендарного кельтського короля Артура, що жив у V–VІ ст. і володів західною частиною Англії. За свої заслуги Саргалахар мав право пити з чаші Святого Гроаля, з якої колись пив Ісус Христос. Вважалося, хто знайде її і нап’ється з неї, той знайде самого себе. – Хто і де посвятив тебе у лицарі? —Посвятив мене на одному з турнірів минулої осені великий лицар Хокман із Вінниці. – А чи є у тебе кінь? – Хотілося б, але нема. Не завжди у нас знаходяться гроші на найнеобхідніші речі, приміром, на хорошу тканину чи спеціальні застібки для костюма. Добре було б, коли б відгукнулась якась шляхетна людина і допомогла нам. – Ти сказав – “нам”? – Так, нас одинадцятеро у клубі «Святий Гроаль». – Розкажи докладніше про цей клуб, коли і для чого його створено, що потрібно для того, щоб у нього вступити? – Нашому клубу 2 лютого виповнився рік, з нагоди цього відбулася святково–показова програма у центрі міста. Наймолодшому члену клубу – 17, найстаршому – 29. Усі ми, як одна велика сім’я, живемо дружно. Спочатку займалися у парку, згодом домовилися з керівництвом заповідника і тепер зустрічаємося в замку. Регулярно беремо участь у лицарських турнірах в різних містах Волині, Львівщини, Київщини, Польщі. Скажімо, я нещодавно повернувся з міжнародного турніру, який відбувся у Кам’янці–Подільському. Щодо вступу в клуб, то спочатку потрібно пройти співбесіду і обrрунтувати свою пристрасть до лицарства. Потім — три випробувальні місяці, протягом яких потрібно показати себе, навчитися володіти мечем, підготуватися фізично, вивчити історію, підготувати костюм і доспіхи. – Чи є у тебе помічники? – Так, звичайно, як у кожного лицаря, у мене є і зброєносець, який допомагає, одягає обладунки, і паж. – А як з бойовими ранами і травматизмом? – Вистачає, це – вивихнуті пальці, рубці, синяки, шрами. Я нещодавно вивихнув хребет, та уже через два місяці взяв участь у турнірі «Меч Луцького замку». – Лицарство для тебе хобі, чи щось більше? – Це – для мене все, саме життя. Хотів стати науковцем, добре вчився в університеті, мав непогану роботу, та заради лицарства усе покинув. – Яка вартість твого одягу та автентичних деталей доспіхів? – Вони безцінні, бо зроблені власними руками, так само як меч, накидка, емблема, прапор! – Як вважаєш, яким повинен бути сучасний лицар? – Він має захищати жінок, допомагати скривдженим, відроджувати славні традиції лицарства. Бути справжнім християнином. – Лицарство дає дохід? – Дохід є, але мізерний: за участь у турнірі нам платять по 10 гривень. Цього не вистачить навіть на півметра тканини, необхідної для пошиття костюма. Тому одні самі кують мечі, інші шиють одяг. Головне ж для мене – це моральне задоволення бачити очі глядачів до і після турніру. То моя найбільша винагорода. – Що скажеш на завершення розмови? – Людям подобаються «вистави» за нашою участю. Дехто думає, що ми «клоуни» і заробляємо цим на життя. Але це не так. Нехай приходять щосуботи та щонеділі на 12 годину на тренування і побачать усе самі. Семен ІВАНОВ.
