Лучанка Ангеліна Василівна Шах має право так говорити, бо 7 років тому її життя теж висіло на волосині...
Лучанка Ангеліна Василівна Шах має право так говорити, бо 7 років тому її життя теж висіло на волосині...
Галина СВІТЛІКОВСЬКА
ДОПИТЛИВИХ ПАЦІЄНТІВ У НАС НЕ ЛЮБЛЯТЬ Пухлину на грудях Ангеліна Василівна виявила випадково. Тривожне передчуття стиснуло серце. Відразу згадалося, як два роки тому, граючись з онучкою, боляче вдарилася: саме в тому місці й нащупала тепер чималу вже гульку. — Звісно, я знала, що треба регулярно обстежуватися, але, на жаль, не робила цього. Той відрізок мого життя був дуже складним, а лікаря, який би міг виявити хворобу на ранній стадії, поруч не виявилося. Ангелом–охоронцем я вважала (і не тільки я) Людмилу Олександрівну Капітанюк, але вона передчасно пішла з життя за рік до початку моїх випробувань. На жаль, таких фахівців, які, приймаючи пацієнта, не позирають на годинник, не кажуть: «Це не моє», тепер у медицині небагато. Далеко не всі так звані сімейні лікарі й гінекологи, обстежуючи жінок, звертають увагу на молочні залози, лімфовузли, — констатує пані Ангеліна, згадуючи добрим словом колишню завідуючу терапевтичним відділенням Луцької міської лікарні Людмилу Капітанюк. Наша співрозмовниця — педагог з 30–річним стажем, але хвороба змусила її самотужки поповнювати знання й у сфері медицини. Каже, іншого виходу не було, бо, на жаль, допитливих пацієнтів у наших лікарнях не люблять, вважаючи, що хворому зовсім не обов’язково пояснювати, розповідати, коментувати усе, що з ним відбувається, що йому призначають, які шанси на одужання. — Мені було простіше, бо в онкодиспансері тоді працював давній знайомий нашої родини — чудовий хірург Віктор Борисович Шабелянський. Морально підтримував і теперішній завідувач мамологічного відділення, мій колишній учень Юрій Іванович Малімон. Боліла душа за сусідок по палаті, особливо за спрацьованих сільських жінок, які не знали елементарного про свою хворобу і про те, як жити далі. Ніхто з ними про це не говорив. Та й де хірургам знайти час, якщо рівень захворюваності постійно зростає, пацієнти йдуть «конвеєром». За два місяці, поки лежала в диспансері з ускладненням після операції, бачила і зовсім юних дівчат, які після видалення молочної залози переживали справжній шок, готові були накласти на себе руки; і зубожілих хворих, які не мали грошей на ліки; і заможних, яким ніхто не казав, що можна одночасно провести і ампутацію, і відновлювальну операцію, щоб потім не почуватися «дефектною». Дефіцит інформації не менш страшний, аніж дефіцит онкопрепаратів, — вважає Ангеліна Василівна, яка й до редакції прийшла, вболіваючи за долю жінок, які перенесли мастектомію.
ПЕРШОЮ СЕРЕД ВОЛИНЯНОК ВИПРОБУВАЛА НОВІТНІ ЛІКИ Так склалося, що пані Ангеліна готувалася до операції, не маючи поруч надійного, теплого плеча. Єдина донька, вийшовши заміж, проживає в Іспанії. Її меншенькому — Івасикові тоді не було ще й шести місяців, старшій Софійці йшов четвертий рочок. Ангеліна Василівна й не сподівалася, що донька зможе залишити таких дрібненьких дітей і приїхати. Але коли прийшла до тями після наркозу, найперше побачила схвильовані очі доньки, почула її голос: «Мамо, тепер усе буде добре…». На той час у Луцьку не робили складних досліджень на встановлення біологічних особливостей раку, який може мати різні форми. Донька Ангеліни Василівни повезла скельця на аналіз у київську клініку. У всьому світі пухлини молочної залози поділяють на прогностично сприятливі та агресивні, розвиток яких залежить, зокрема, від чинника росту, що змушує клітини безперестанно ділитися. У пані Ангеліни діагностували другий варіант — найагресивнішу форму раку. Жінка пригадує: — До операції я проходила кількаденний курс променевої терапії, після мастектомії — «хімію». Це стандарт так званого комплексного лікування в Україні. У Європі ж уже тоді хворим із такою патологією, як у мене, призначали новітню таргетну терапію. Донька підняла на ноги усіх своїх знайомих у Києві, щоб з’ясувати, чи можливо роздобути препарати останнього покоління у нас, в Україні. Вони дуже дороговартісні, одна ін’єкція — 20 тисяч доларів. Але Бог дав мені можливість випробувати на собі ліки, які називають останнім словом медичної науки. У Львові якраз проводили апробацію таргетних препаратів, наданих відомою італійською фармкомпанією. Програма була безкоштовною для хворих. Вивчивши результати представлених мною аналізів, фахівці–онкологи внесли моє прізвище до списків, і кожного місяця впродовж року я їздила до Львова за рятівною ін’єкцією.
«ПОДРУГ ПО НЕЩАСТЮ ВПІЗНАЮ ЗДАЛЕКУ» Справа навіть не у хустинці, яка приховує наслідки хіміотерапії. Волосся швидко відросте. Але після видалення молочної залози жінки нагадують птахів з одним крилом — такі ж покинуті, нещасні, налякані. У більшості розвиваються важкі депресії. Нерідко люди до останнього терплять, не хочуть йти в онкодиспансер, мовляв, усі гроші з хати винесеш — і не врятуєшся. Державні програми допомоги онкохворим існують переважно на папері. І таргетна терапія з того часу, як її випробувала Ангеліна Василівна, доступнішою не стала. При нинішніх проблемах із закупівлею ліків на рівні Міністерства охорони здоров’я розраховувати на безкоштовне забезпечення дороговартісними препаратами не доводиться. Хоча, наприклад, у сусідній Білорусі таким лікуванням онкохворих жінок повністю забезпечує держава. — Рак вбиває, бо має багато спільників — безгрошів’я, байдужість, низька якість медичної допомоги… Після операції конче необхідна реабілітація. Пригадую, як я здивувалася, коли у Львові, де проходила таргетну терапію, мене запитали, чи виконую вправи на турніку. Як? Мені ж рукою поворухнути боляче! А, виявляється, лікувальна фізкультура вкрай необхідна. Добре, що нарешті в обласному онкодиспансері відкрито реабілітаційний центр. Але багато залежатиме й від фахового рівня лікарів, які там працюватимуть, від їхньої самовіддачі. І від самих онкохворих — наскільки вони усвідомлять, що за своє здоров’я потрібно боротися, — розмірковує Ангеліна Василівна, красива, струнка, доглянута жінка, дивлячись на яку, важко й повірити, що їй довелося пережити чимало випробувань. Пані Ангеліна, відвідуючи реабілітаційний центр, демонструє пацієнткам перевірені на собі вправи, які допомогли повністю відновити функції руки. Нерідко бере на себе і роль психолога, адже з власного досвіду знає, як важливо, щоб у важку хвилину хтось підтримав, подав руку. — Здається, своїх подруг по нещастю я можу впізнати здалеку: за тим, як у них опущені плечі, за скутістю рухів, безнадією в очах. Тому й потрібно нам гуртуватися, об’єднуватися, адже спільно легше вистояти і перемогти недугу, — переконана наша відвідувачка.
НАША ДОВІДКА: Принцип дії таргетної терапії полягає в тому, що вона впливає на вибіркові клітини, які тим чи іншим чином пов’язані з виникненням і розвитком злоякісного процесу. Target — з англійської «мішень», тому цей напрям і носить таку назву. На відміну від класичної хіміотерапії, здорові тканини не страждають. Таргетні препарати націлені на певні параметри ракових клітин — на білки і ферменти, які продукують пухлину. Блокуються відповідні рецептори і клітини не отримують сигнал, що спонукає їх до ділення.
