БАБИНІ ДОЛАРИ

ОНУКОВА ЗРАДА
Того осіннього дня Віталій Стефанишин прийшов у бар “Вістер”, що неподалік підшипникового заводу, близько десятої години ранку. Чекав тут свого друга Анатолія Шоппа. Так вчора домовилися. Анатолія чомусь довго не було. Нарешті, з’явився й, витираючи рукавом піт з лоба, пояснив:
— Автобуса не було, довелося довго чекати на зупинці.
— Чого ти мене сюди покликав? — запитав Віталій.
— Сьогодні маємо одне важливе діло зробити... Тобі ж гроші потрібні?
— Звичайно... А яке ж діло? — не зрозумів Стефанишин.
— Пригадай, про що нам говорив Андрій Браїлко перед від’їздом у Волгоград додому...
Андрій приїжджав у Луцьк до своєї бабусі Ганни, котра проживала на бульварі Дружби народів. Хлопці майже щодня зустрічалися, бродили втрьох містом. В Андрія завжди були гроші. Купували, що бачили.
— Звідки у тебе гроші?— запитав якось Анатолій.
— Коли їхав у Луцьк, мати дала, а зараз час від часу підкидає кілька гривень бабуся.
Бабусю Ганну хлопці знали, бо кілька разів онук їх приводив до неї на квартиру.
— Але ж твоя бабуся — пенсіонерка. Де бере гроші?— поцікавився Стефанишин.
— Не знаю, де бере, але має. Можливо, з пенсії щоразу відкладає, бо скільки їй одинокій треба?..
Під час наступної зустрічі Андрій сказав хлопцям, що посварився з бабусею й збирається найближчим часом їхати додому. А щоб вона не була така розумна, запропонував Віталію та Анатолію її пограбувати. Повідомив, що гривні і долари у неї завжди при собі, носить їх під кофтою у целофановому пакетику.
— Забрати гроші у твоєї бабусі ми згідні хоч сьогодні,— одразу погодився Шопп.
— Ні, ні... Пограбуєте тільки тоді, як я з Луцька поїду,— сказав Андрій.
— Звичайно, зачекаємо...
Незабаром Браїлко поїхав у Волгоград. Шопп пригадав недавню розмову з ним, тому й запропонував Стефанишину терміново зустрітися біля бару.
— Далі відкладати “операцію” не можна. Раптом баба Ганна свої гроші десь подіне, скажімо, віднесе у банк,— пояснив Анатолій.
Вирішили негайно їхати на бульвар Дружби народів.
— Треба було б нам приготуватися до цієї “операції”,— нагадав Віталій.
— Я все з собою прихопив,— Анатолій витяг з кишені дві чорні маски, виготовлені з жіночих панчіх, та лікарські гумові рукавиці...
Через півгодини Шопп та Стефанишин уже були біля п’ятиповерхового будинку. Баба Ганна жила на четвертому. Піднялися сходами туди. Похапцем вдягнули маски з прорізами для очей.
— Дзвони!— наказав Анатолій.
— А, може, у неї хтось є?— насторожився Віталій.
— Хто там до неї ходить?
Віталій натис на кнопку...
ГРАБІЖ СЕРЕД БІЛОГО ДНЯ
Двері відчинила баба Ганна. Побачивши двох незнайомців у чорних масках, злякано позадкувала.
Шопп кинувся до господині, звалив її на підлогу.
— Віталій, неси подушку!— гукнув Анатолій.
Подушкою закрили бабі лице, аби не кричала. Шопп почав обмацувати її одяг. Під кофтою щось зашелестіло. Грабіжник витяг звідти целофановий пакет. Знав, що в ньому гроші. Швидко сховав його до кишені. Потім зняв ще з баби золотий ланцюжок з хрестиком.
— Лежи тихо і не піднімай крику, доки ми звідси підемо!— наказав Шопп.
Бабуся з переляку навіть не поворухнулася.
Грабіжники зачинили двері й залопотіли сходами вниз. Чорні маски та рукавиці викинули в ящик для сміття. Коли вже відійшли далеченько, зупинилися під одним із житлових будинків і перелічили гроші.
— Скільки?— поцікавився Стефанишин.
— Нам на кілька днів вистачить... Здається, чотириста чи п’ятсот гривень та шістдесят доларів. Потім поділимося.
— А куди тепер?
— Зараз зупинимо таксі й поїдемо на ринок. Може, там щось купимо чи так погуляємо. Все одно нічого робити.
Грабіжники зупинили на вулиці таксі. Водій виявився знайомим.
— Куди вас підкинути?— запитав.
— На ринок, що біля підшипникового заводу,— сказав Шопп.
Коли зупинилися біля ринку, Анатолій простягнув водієві замість грошей золотий хрестик з ланцюжком:
— Візьміть поки що це. Будуть гривні, я розплачусь ними, а золото заберу.
Водій не відмовився.
Коли таксист поїхав, Віталій запитав:
— Чому ти не дав йому гривні?
— Нам так чи інакше треба було те золото десь подіти. Раптом міліція натрапить на наш слід й знайде крадені хрестик та ланцюжок. Тоді вже не викрутишся.
— Як натрапить, коли ніхто не бачив нас у квартирі старої, та й слідів своїх ми там, здається, не залишили. Баба Ганна у масках не впізнала, хто на неї напав. Шукати нас, все одно, що голку в стіжку сіна.
Працівники міліції затримали грабіжників через кілька днів, проте всі крадені гроші вони вже встигли витратити...
ДВІ ОСІЧКИ ПІСТОЛЕТА
Нині в області “розплодилося” стільки грабіжників та злодіїв, що, здається, ніхто вже не може їх зупинити. В переважній більшості це — молоді пияки, яким потрібні гроші на спиртне. Крадуть поодинці й організованими групами. Нерідко вирішують за чаркою, яку квартиру обікрасти.
Роман Корольов повернувся з армії. Зустрівся з друзями Юрієм Зайчуком та Валерієм Шевчуком. Розпили пляшку. Певне, могли б і більше, та в кишенях було порожньо.
— Хлопці, я знаю, де роздобути грошей,— похвалився Юрій.
— Ти все завжди знаєш, а коли дійде до діла, то виходить пшик,— посміхнувся Валерій.
— Не вірите, то ходімо зі мною.
— Куди?
— На вулицю Гулака-Артемовського. Там живе мати з дочкою. Їх у цей час ніколи немає вдома. Сусіди кажуть, що живуть вони непогано.
— Пішли,— першим піднявся з стільця Шевчук.
Хлопці заїхали на вулицю Гулака-Артемовського, зупинилися біля висотного будинку.
— Де їх квартира?— запитав Корольов.
— Пішли я покажу.
Шевчук залишився внизу, Корольов і Зайчук піднялися на дев’ятий поверх. Подзвонили у двері, але ніхто не відповів.
— Я ж казав, що нікого немає,— нагадав Зайчук.
Корольов одягнув шерстяні рукавиці, витяг з-під куртки невеликий ломик й зламав замок. Забігли в кімнату й почали шукати гроші. Зайчук знайшов сорок гривень і кілька золотих перснів. Пробули в квартирі хвилин десять, бо почули на сходах човгання черевиків й вибігли з кімнати.
Того ж дня Зайчук продав золоті вироби. Грошима злодії поділились.
Корольов, Зайчук і Шевчук не вперше обкрадали лучан. Побували вони у квартирах на вулиці Кузнєцова, двічі на вулиці Коновальця. Серед викрадених речей були закордонні телевізори, комп’ютери, магнітофони, фотоапарати, а також гроші та золоті вироби.
Кажуть, що понеділок — день важкий. Мабуть, злодіям Корольову та Зайчуку через те й не пощастило того зимового вечора, коли вийшли на чергову крадіжку. На вулиці Федорова їх несподівано зупинило двоє працівників міліції. Помітили, що в одного з хлопців, вищого, щось стирчить з-під куртки. Виявилося, що це невеликий ломик. Навіщо його носить під курткою й куди йде, Корольов пояснити не міг.
Доки розмовляли з Корольовим, нижчий зростом, Зайчук, кинувся навтікача. За ним побіг міліціонер. У якомусь дворі уже наздоганяв втікача, але той раптом різко зупинився й витяг з кишені... пістолет, прицілився й натис на спусковий гачок. Осічка... Ще раз натиснув — знову осічка. У міліціонера зброї не було. Він мусив лягти на землю. Зайчук сховав пістолет у кишеню й побіг у бік автозаправки, що була поблизу.
Міліціонер викликав по рації “Беркут” й повернувся до свого колеги, з яким разом чергував. Корольов уже стояв із вдягнутими наручниками. Його повезли в Луцький міський відділ внутрішніх справ. А згодом затримали й Зайчука. Проти обох була порушена кримінальна справа. Валерію Шевчуку вдалося втекти. На нього оголошено розшук. Опинилися на лаві підсудних й ті, що пограбували 75-річну бабусю за порадою її онука.
Луцький міський місцевий суд позбавив волі Анатолія Шоппа та Віталія Стефанишина на п’ять років кожного. Суд врахував, що Віталію лише шістнадцять літ й звільнив його від відбуття покарання, якщо він протягом двох років випробувального строку не вчинить нового злочину.
Вирок Роману Корольову — чотири роки позбавлення волі. Правда, на прохання працівників охоронної фірми “Ягуар-сервіс”, де він працював, судова палата в кримінальних справах апеляційного суду області звільнила його від відбуття покарання з трирічним випробувальним строком. Юрія Зайчука, який за висновком амбулаторної судово-психіатричної експертизи страждає розладом психічної діяльності, тимчасово поміщено в психіатричну лікарню. Отож, суд дав останню можливість деяким злочинцям не потрапити за тюремні грати й стати на правильну життєву стежку.
Михайло КВЯТКОВСЬКИЙ,
Володимир КАЛИТЕНКО.