Того осіннього дня Віталій Стефанишин прийшов у бар “Вістер”, що неподалік підшипникового заводу, близько десятої години ранку...
ОНУКОВА ЗРАДА Того осіннього дня Віталій Стефанишин прийшов у бар “Вістер”, що неподалік підшипникового заводу, близько десятої години ранку. Чекав тут свого друга Анатолія Шоппа. Так вчора домовилися. Анатолія чомусь довго не було. Нарешті, з’явився й, витираючи рукавом піт з лоба, пояснив: — Автобуса не було, довелося довго чекати на зупинці. — Чого ти мене сюди покликав? — запитав Віталій. — Сьогодні маємо одне важливе діло зробити... Тобі ж гроші потрібні? — Звичайно... А яке ж діло? — не зрозумів Стефанишин. — Пригадай, про що нам говорив Андрій Браїлко перед від’їздом у Волгоград додому... Андрій приїжджав у Луцьк до своєї бабусі Ганни, котра проживала на бульварі Дружби народів. Хлопці майже щодня зустрічалися, бродили втрьох містом. В Андрія завжди були гроші. Купували, що бачили. — Звідки у тебе гроші?— запитав якось Анатолій. — Коли їхав у Луцьк, мати дала, а зараз час від часу підкидає кілька гривень бабуся. Бабусю Ганну хлопці знали, бо кілька разів онук їх приводив до неї на квартиру. — Але ж твоя бабуся — пенсіонерка. Де бере гроші?— поцікавився Стефанишин. — Не знаю, де бере, але має. Можливо, з пенсії щоразу відкладає, бо скільки їй одинокій треба?.. Під час наступної зустрічі Андрій сказав хлопцям, що посварився з бабусею й збирається найближчим часом їхати додому. А щоб вона не була така розумна, запропонував Віталію та Анатолію її пограбувати. Повідомив, що гривні і долари у неї завжди при собі, носить їх під кофтою у целофановому пакетику. — Забрати гроші у твоєї бабусі ми згідні хоч сьогодні,— одразу погодився Шопп. — Ні, ні... Пограбуєте тільки тоді, як я з Луцька поїду,— сказав Андрій. — Звичайно, зачекаємо... Незабаром Браїлко поїхав у Волгоград. Шопп пригадав недавню розмову з ним, тому й запропонував Стефанишину терміново зустрітися біля бару. — Далі відкладати “операцію” не можна. Раптом баба Ганна свої гроші десь подіне, скажімо, віднесе у банк,— пояснив Анатолій. Вирішили негайно їхати на бульвар Дружби народів. — Треба було б нам приготуватися до цієї “операції”,— нагадав Віталій. — Я все з собою прихопив,— Анатолій витяг з кишені дві чорні маски, виготовлені з жіночих панчіх, та лікарські гумові рукавиці... Через півгодини Шопп та Стефанишин уже були біля п’ятиповерхового будинку. Баба Ганна жила на четвертому. Піднялися сходами туди. Похапцем вдягнули маски з прорізами для очей. — Дзвони!— наказав Анатолій. — А, може, у неї хтось є?— насторожився Віталій. — Хто там до неї ходить? Віталій натис на кнопку... ГРАБІЖ СЕРЕД БІЛОГО ДНЯ Двері відчинила баба Ганна. Побачивши двох незнайомців у чорних масках, злякано позадкувала. Шопп кинувся до господині, звалив її на підлогу. — Віталій, неси подушку!— гукнув Анатолій. Подушкою закрили бабі лице, аби не кричала. Шопп почав обмацувати її одяг. Під кофтою щось зашелестіло. Грабіжник витяг звідти целофановий пакет. Знав, що в ньому гроші. Швидко сховав його до кишені. Потім зняв ще з баби золотий ланцюжок з хрестиком. — Лежи тихо і не піднімай крику, доки ми звідси підемо!— наказав Шопп. Бабуся з переляку навіть не поворухнулася. Грабіжники зачинили двері й залопотіли сходами вниз. Чорні маски та рукавиці викинули в ящик для сміття. Коли вже відійшли далеченько, зупинилися під одним із житлових будинків і перелічили гроші. — Скільки?— поцікавився Стефанишин. — Нам на кілька днів вистачить... Здається, чотириста чи п’ятсот гривень та шістдесят доларів. Потім поділимося. — А куди тепер? — Зараз зупинимо таксі й поїдемо на ринок. Може, там щось купимо чи так погуляємо. Все одно нічого робити. Грабіжники зупинили на вулиці таксі. Водій виявився знайомим. — Куди вас підкинути?— запитав. — На ринок, що біля підшипникового заводу,— сказав Шопп. Коли зупинилися біля ринку, Анатолій простягнув водієві замість грошей золотий хрестик з ланцюжком: — Візьміть поки що це. Будуть гривні, я розплачусь ними, а золото заберу. Водій не відмовився. Коли таксист поїхав, Віталій запитав: — Чому ти не дав йому гривні? — Нам так чи інакше треба було те золото десь подіти. Раптом міліція натрапить на наш слід й знайде крадені хрестик та ланцюжок. Тоді вже не викрутишся. — Як натрапить, коли ніхто не бачив нас у квартирі старої, та й слідів своїх ми там, здається, не залишили. Баба Ганна у масках не впізнала, хто на неї напав. Шукати нас, все одно, що голку в стіжку сіна. Працівники міліції затримали грабіжників через кілька днів, проте всі крадені гроші вони вже встигли витратити... ДВІ ОСІЧКИ ПІСТОЛЕТА Нині в області “розплодилося” стільки грабіжників та злодіїв, що, здається, ніхто вже не може їх зупинити. В переважній більшості це — молоді пияки, яким потрібні гроші на спиртне. Крадуть поодинці й організованими групами. Нерідко вирішують за чаркою, яку квартиру обікрасти. Роман Корольов повернувся з армії. Зустрівся з друзями Юрієм Зайчуком та Валерієм Шевчуком. Розпили пляшку. Певне, могли б і більше, та в кишенях було порожньо. — Хлопці, я знаю, де роздобути грошей,— похвалився Юрій. — Ти все завжди знаєш, а коли дійде до діла, то виходить пшик,— посміхнувся Валерій. — Не вірите, то ходімо зі мною. — Куди? — На вулицю Гулака-Артемовського. Там живе мати з дочкою. Їх у цей час ніколи немає вдома. Сусіди кажуть, що живуть вони непогано. — Пішли,— першим піднявся з стільця Шевчук. Хлопці заїхали на вулицю Гулака-Артемовського, зупинилися біля висотного будинку. — Де їх квартира?— запитав Корольов. — Пішли я покажу. Шевчук залишився внизу, Корольов і Зайчук піднялися на дев’ятий поверх. Подзвонили у двері, але ніхто не відповів. — Я ж казав, що нікого немає,— нагадав Зайчук. Корольов одягнув шерстяні рукавиці, витяг з-під куртки невеликий ломик й зламав замок. Забігли в кімнату й почали шукати гроші. Зайчук знайшов сорок гривень і кілька золотих перснів. Пробули в квартирі хвилин десять, бо почули на сходах човгання черевиків й вибігли з кімнати. Того ж дня Зайчук продав золоті вироби. Грошима злодії поділились. Корольов, Зайчук і Шевчук не вперше обкрадали лучан. Побували вони у квартирах на вулиці Кузнєцова, двічі на вулиці Коновальця. Серед викрадених речей були закордонні телевізори, комп’ютери, магнітофони, фотоапарати, а також гроші та золоті вироби. Кажуть, що понеділок — день важкий. Мабуть, злодіям Корольову та Зайчуку через те й не пощастило того зимового вечора, коли вийшли на чергову крадіжку. На вулиці Федорова їх несподівано зупинило двоє працівників міліції. Помітили, що в одного з хлопців, вищого, щось стирчить з-під куртки. Виявилося, що це невеликий ломик. Навіщо його носить під курткою й куди йде, Корольов пояснити не міг. Доки розмовляли з Корольовим, нижчий зростом, Зайчук, кинувся навтікача. За ним побіг міліціонер. У якомусь дворі уже наздоганяв втікача, але той раптом різко зупинився й витяг з кишені... пістолет, прицілився й натис на спусковий гачок. Осічка... Ще раз натиснув — знову осічка. У міліціонера зброї не було. Він мусив лягти на землю. Зайчук сховав пістолет у кишеню й побіг у бік автозаправки, що була поблизу. Міліціонер викликав по рації “Беркут” й повернувся до свого колеги, з яким разом чергував. Корольов уже стояв із вдягнутими наручниками. Його повезли в Луцький міський відділ внутрішніх справ. А згодом затримали й Зайчука. Проти обох була порушена кримінальна справа. Валерію Шевчуку вдалося втекти. На нього оголошено розшук. Опинилися на лаві підсудних й ті, що пограбували 75-річну бабусю за порадою її онука. Луцький міський місцевий суд позбавив волі Анатолія Шоппа та Віталія Стефанишина на п’ять років кожного. Суд врахував, що Віталію лише шістнадцять літ й звільнив його від відбуття покарання, якщо він протягом двох років випробувального строку не вчинить нового злочину. Вирок Роману Корольову — чотири роки позбавлення волі. Правда, на прохання працівників охоронної фірми “Ягуар-сервіс”, де він працював, судова палата в кримінальних справах апеляційного суду області звільнила його від відбуття покарання з трирічним випробувальним строком. Юрія Зайчука, який за висновком амбулаторної судово-психіатричної експертизи страждає розладом психічної діяльності, тимчасово поміщено в психіатричну лікарню. Отож, суд дав останню можливість деяким злочинцям не потрапити за тюремні грати й стати на правильну життєву стежку. Михайло КВЯТКОВСЬКИЙ, Володимир КАЛИТЕНКО.