Я — НАЙБАГАТША ЛЮДИНА НА СВІТІ БО… СПЕКЛА СВІЙ ХЛІБ

Мабуть, у його випіканні є щось сакральне, бо коли починаєш місити тісто, тобою опановують особливі думки. Я згадую найперше свою бабцю Настю, яка у вісім років стала сиротою і ставала на стільчик, бо не діставала до діжі. Я пригадую дивного старого, який ходив по селі й питав, чи не має хтось хліба «свого печива», бо він уже 7 літ не куштував його, і через те не може вилікуватись

Галина ПАГУТЯК, українська письменниця, лауреат Шевченківської премії з літератури

Моя мама завжди пекла білий хліб і не любила лободи та перлової крупи, бо вони їй нагадували про переднівок, коли розтирали недозрілі зерна і пекли з них перепічки. Вона розповідала, як дивилась на хліб у сусіда, коли була підлітком. Сусід працював у місті і йому давали пайок. А мої дід і бабця працювали на землі і не мали хліба.
Та і я пам’ятаю дещо зі свого дитинства, коли мене відправляли по хліб до сільської крамниці, де було повно людей, і як сусідка влізла переді мною, бо знала, що я не посмію їй щось сказати. Як мене сварили, коли у хлібі одного разу виявилася діра зі споду, прогризена мишею.
Я пам’ятаю хліб голодних 90-х. Він був легкий, без смаку і засихав наступного дня. Хліб мусить бути важким, щоб наситити серце. Я пам’ятаю, як наша родичка молола зерно на жорнах, і ми, малі діти, сприймали це як ритуал, а не роботу. Мені пощастило побувати з татом у нашому млині, я пам’ятаю, як мене вразив той рух води, що обертала колеса, і як сипалася звідусіль мука. Вічний двигун. Зараз навіть те місце важко відшукати. Бабцина лопата для хліба досі лежить на горищі. Але вже немає печі, де пекли хліб і паски, сушили сливи і груші на плетених з лози лісках.
Відлучення селян від землі почалося з відлучення їх від хліба свого печива. Яким щасливим є зараз той, хто сіє пшеницю і жито, і має змогу їсти свій хліб. Це найбагатша людина на світі. Її благословляє земля і душі предків не відчувають голоду.
Тепер я кожного дня бачу старших бідно вбраних жінок, які товпляться коло кіоска з дешевим хлібом, мають якісь талони на знижку. Мені страшно навіть дивитися їм в очі. Вони тяжко працювали ціле життя і тепер стоять у черзі, щоб купити хліб, дешевший на кілька копійок. Слова «соціальний хліб» викликають у мене відразу і почуття приниження.
Хліб я печу тоді, коли мені важко на серці, чи коли хочеться потішити моїх найдорожчих. Я не шукаю рецептів, я хочу, щоб мій хліб не був ні італійським, ні французьким, а відповідав моїй сутності, неписаним правилам життя, які передаються разом із кров’ю моїх предків. Мій хліб не спече ніхто, крім мене. У ньому є тепло моїх рук і моя сила, а не сила тієї бетономішалки, що називається хлібопічкою. Шкода, що моя мама і моя бабця не покуштують мого хліба. Я — тепер замість них. Але якщо прийде той дідусь, я впевнена, що він і далі ходить по Україні, я зможу поділитися з ним хлібом. Хай він не такий, як з печі, але він свого печива.
Я почала пекти хліб, коли моя мама померла. Мабуть, так буває зі всіма жінками, коли вони перестають бути доньками й онуками. І їхній перший хліб такий самий сумний, як і їхнє сирітство.
Джерело: оповідання «Я спекла хліб» із персонального сайту Галини Пагутяк pahutyak.com.