УРОДЖЕНЕЦЬ ЛЮБ’ЯЗЯ ПРОЕКТУВАВ БУДИНКИ І МОСТИ У ШТАТІ НЬЮ-ЙОРК

Ім’я Михайла Гереця відоме обмеженому колу українців. Причиною є не тисячі кілометрів між нашою країною і США. Просто він з тієї когорти людей, для яких головне – практичні справи, а не піар і популізм. В Америці він живе Україною. Бо вона для нього – все. З-за океану він зробив для неї більше, аніж дехто в Україні. Тож це інтерв’ю є просто запізнілою інформацією про Михайла Івановича і його діяльність. 4 грудня йому виповнилося 90!

Андрій БОНДАРЧУК, народний депутат України І скликання, письменник, журналіст, Почесний громадянин Волині, Луцька

«СРІБНИЙ ОРДЕН «ВІЧНИЙ ВОГОНЬ» Я ОТРИМАВ ЗА КНИГУ ПРО ГОЛОДОМОР»
— Свого часу Ви були членом уряду УНР в екзилі. Та вас і нині можна вважати представником України у США. Яким був шлях з Волині до Америки?
— Дякую за комплімент. Часи минули, коли кожний свідомий українець на чужині вважав себе «амбасадором України». Тепер, слава Богу, Україна має своє представництво в усіх країнах світу. Такі, як я, лишилися тими ж, чим і були, — патріотами України, де б не проживали. Народився я на Волині, в поліському селі Люб’язь Любешівського району. Коли в 1944 році совєцько-німецький фронт стабілізувався по річці Прип’ять, то відділ УПА, в складі якого були я і мій брат, опинився у прифронтовій зоні і фактично перестав діяти як бойова одиниця. Невелика група упівців і вся родина Гереців були вивезені до Німеччини. Як остарбайтери потрапили до Дрездена. Я працював токарем. Там пережили страшний наліт авіації. Наша родина вже не повернулась до Совєцького Союзу: ми знали, що нас чекає.
У таборах для «переміщених осіб» у Байройті я успішно закінчив українську гімназію. 1949 року виїхав до США. Трудився сезонним робітником на плантаціях помаранчів, згодом у Нью-Йорку — фабричним робітником. Одночасно навчався у міському коледжі. Здобув фах інженера-будівельника, а в 1962 році став кандидатом наук. Спочатку працював інженером у приватних компаніях, згодом — в архітектурному та дорожньому відділах штату Нью-Йорк. Багато будинків і мостів, проектованих мною, є по всьому штаті.
— З волинського сільського хлопця ви стали вченим-практиком, зайняли посаду міністра уряду УНР в екзилі. Що було вирішальним?
— Мали вплив багато факторів. Один із найважливіших – це приклад батьків, які після І Світової війни, не маючи нічого, за 20 років тяжкої праці надбали господарку, що за «перших совєтів» підлягала розкуркуленню. Не менш важливим було щасливе подружнє життя, внутрішній гін до знання, пластове виховання і отакий випадок….
У Нью-Йорку я випадково стрінув ветерана ІІ Світової війни. Розмовляли про життя. Я кажу, що мені вже запізно йти до коледжу, бо, поки його закінчу, мені буде 30 років. Він заперечив: «Ти матимеш 30 років незалежно від того, вчитимешся ти чи ні… Але якщо підеш, то за 5 літ, окрім 30 років, матимеш також вищу освіту і професію…» Так я пішов до коледжу…
Пласт і професія інженера мали безперечний вплив на мою громадську діяльність, я вчився, як американський досвід використовувати для підтримки українських справ… Мої розробки отримали грант для розвитку українського мистецтва. І ми протягом 35 літ щороку мали для цього від штату фінансову допомогу. Департамент освіти підтримав запропоновані мною заходи, аби учні суботніх шкіл українознавства одержували кредити за знання української мови. Легіслатура (назва законодавчого органу в ряді штатів США. – Ред.) штату затвердила фонди на програму навчання про Голокост. Я запропонував поширити її також на геноциди українців та вірмен. Не обійшлося без гострої політичної боротьби, яку я очолив, але курс все-таки назвали «Голокост і Геноциди». Були видані три томи підручників, третій – про Голодомор 1933 року в Україні. За це Головна пластова булава відзначила мене орденом Вічного Вогню в сріблі. Активність у громадській роботі оцінив Президент УНР в екзилі Микола Плав’юк (з ним ми належали до пластового куреня «Лісові чорти») і запропонував мені увійти до складу уряду.

«УКРАЇНА – ЗМІСТ МОГО ЖИТТЯ»
— Що для вас значить слово «Україна»?
— Україна – це край, в якому жили мої предки, мої батьки, де пройшло моє дитинство, мої юнацькі роки. Це країна, за яку я, коли був в УПА, готовий був віддати життя. Ставши громадянином США, я більше переймаюся справами України, як справами країни мого поселення. Вся моя громадська діяльність спрямована на збереження української ідентичності та на допомогу Україні. Україна – зміст мого життя.
— Хоча б фрагментарно окресліть зроблене за вашою участю для України… Бо деталізувати – займе багато місця.
— Так, обмежусь головними моментами. Ще в студентські роки був головою Товариства «Зарево», організовував щорічні студійні дні «Україна – сьогодні», на яких доповідали знавці ситуації в Совєцькому Союзі й Україні, в тому числі теперішній кардинал Гузар. Ще з гімназійних літ я належав до Пласту. Допомагав відроджувати його і в незалежній Україні. Довелося від імені православного Товариства Святого апостола Андрія у США апелювати до Президента Кучми, щоб спростувати провокативні чутки, що це прокатолицька організація. Пласт зареєстрували в Україні.
У 1983 році була створена Дослідна фундація ім. Олега Ольжича. Я один із її засновників, був заступником голови, а в 1988–2007 роках очолював цю організацію. За час мого головування фундація надала допомогу Україні в розмірі $ 460000. Це – стипендії студентам та кандидатам наук, журнал «Розбудова держави», публікація понад 20 наукових праць і літературних творів тощо. Одночасно в уряді УНР, аж до передачі повноважень Президенту Кравчуку у 1992 році, опікувався Ресортом крайових справ.
У 1990 році став співзасновником організації «Американці за демократію в Україні», був її головою. Ми проводили щорічні семінари для вчителів англійської мови, сприяли становленню обласних Асоціацій, фінансували створення при них мовних центрів з необхідною технологією для вивчення чужих мов. Таких центрів в Україні є вісім. Головна асоціація підписала угоду з Міністерством освіти України про співпрацю.
Тоді ж було засноване Українське православне товариство ім. Святого апостола Андрія Первозваного, яке я очолював до кінця 2007 року. Його завдання – сприяти духовному відродженню українського народу, допомогти відновити Українську Православну Церкву з центром у Києві. Ми видавали україномовні богослужбові книги, поширювали їх по парафіях та новостворених семінаріях. Друкували молитовники для дітей, а згодом видали «Молитовник для воїна». Товариство надало фінансову допомогу на ремонт, технічне обладнання будинків Київської і Львівської духовних академій, Волинської (10800$) і Житомирської семінарій, допомагало відбудовувати зруйновані храми та зводити нові.
На відбудову Свято-Михайлівського Золотоверхого собору в Києві було надіслано $105000, на внутрішнє викінчення Свято-Успенського собору в Полтаві — $16000. Надано допомогу Покровській церкві в Києві, парафіям УПЦ КП в Любешові, на Оболоні, в Черкасах… Донині Товариство опікується щоденним харчуванням для старших людей у деяких містах України, фінансує відвідини Святого Миколая. Підтримуємо науковців у розшуках втрачених мистецьких цінностей України, у результаті було повернуто з Росії в Київ 11 фресок Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря. За роки мого головування Товариство надало $730000 допомоги Україні.

«ТЕПЕР ДОПОМАГАЄМО ТИМ, ХТО ЗАХИЩАЄ РІДНИЙ КРАЙ ВІД ПУТІНСЬКОЇ ОРДИ»
— Ви чомусь обминули підтримку нашого Братства, членом якого ви є. Не можу не згадати й допомоги вашої та інших патріотів України у США щодо відсічі російському агресору…
— Про допомогу Волинському крайовому Братству не згадав, щоб не втомлювати читача… Одначе я вам дуже вдячний, що пам’ятаєте про неї, як і луцький міський голова Микола Романюк, який нагородив мене Почесною грамотою. Щиро вітаю п. Миколу з переобранням на ту ж посаду на нову каденцію.
Вся наша допомога Україні мала на меті зміцнення Української Держави. Так само й допомога Церкві — для духовного відродження українського народу, виховання нових державних діячів — патріотів України, для збереження історичної пам’яті народу. А коли Україна була підступно атакована московськими військами, яких підтримали місцеві зрадники, і держава опинилась під загрозою, то мені й іншим патріотам у США стало зрозуміло, що тепер маємо допомогти тим, хто зі зброєю в руках дає гідну відсіч ворогу.
— Мені приємно, що ця підтримка надається не тільки для ЗСУ, а й для полку «Азов», де служить мій онук. Від загальної допомоги ви повернулись до адресної… Чи це не пов’язане з негативними явищами, які є у забезпеченні учасників АТО?
— Коли Україна стала жертвою московської агресії, її оборону перебрали на себе добровольчі батальйони. Найбільш стійким і найкраще підготовленим був полк «Азов». Він боронить стратегічно важливу ділянку фронту. Тож коли нам стало відомо, що один із підрозділів цього полку потребує технічної допомоги, то ми – члени управи Фундації, парафіяни, родина та знайомі — зібрали пожертви для «Азову». Вони справді адресні, бо знаємо, що у таких ситуаціях треба надавати допомогу тоді, коли вона необхідна, а не тоді, коли вирішать політики чи бюрократи. Кажуть: хто дає своєчасно, той дає двічі… Ми вдячні воїнам за оцінку нашої підтримки – надіслані нам подячні листи.
— Як сприймають російсько-українську війну у США і що могла б зробити Америка для вгамування кровожерливих апетитів Путіна?
— Позиція президента США і його уряду щодо цього загальновідома. Він наклав економічні санкції на Росію і переконав ЄС зробити те саме. В обмін США погодились на домагання ЄС не посилати зброї українській армії. Чи американська зброя для української армії могла б вгамувати апетити Путіна — я сумніваюсь. Справа не в апетитах, а в тому, що 90% росіян підтримують ці апетити. Суспільство продовжує бути в чаді російського імперіалізму. Мине час, заки вони усвідомлять (як це зрозуміли англійці), що імперія є гальмом для розвитку країни та добробуту її населення. Ненажерливий апетит Путіна буде вгамований лише тоді, коли російське суспільство вгамує цей апетит у собі…
— Скажіть кілька слів про вашу патріотичну родину.
— Щасливо одружився в 1957 році з Аллою Легкою з Гадяча, біологом за професією. Маємо сина Юрія та доньку Роксану. Вони закінчили вищі школи. Розмовляють українською та кілька разів побували в Україні. По-українськи говорять також онуки: Лесик (19 років, студіює електроніку в Рутгерському університеті і одночасно є вояком Національної гвардії), Софійка (17 років, цьогоріч закінчує середню школу і планує бути учителькою англійської мови для іноземців).
— Щиро дякую за цікаву розмову. З роси і води вам, наш земляче! Дай Боже спільно відсвяткувати перемогу над нашим ворогом…

На фото: Михайло Герець із дружиною Аллою.