Маневиччанин Вадим Войтович (на фото) запевняє: варто один раз прийти у військовий госпіталь, де лежать поранені солдати, – і обов’язково туди повернешся...
Маневиччанин Вадим Войтович (на фото) запевняє: варто один раз прийти у військовий госпіталь, де лежать поранені солдати, – і обов’язково туди повернешся. Наче невидима сила, притягують очі хлопців, які побачили справжнє обличчя війни. Не тієї, що показують по телебаченню, про яку красномовно пишуть, а тієї, що випалює тебе до самісінького дна душі...
Вадим бачив, як плачуть справжні чоловіки, крадькома витираючи непрохані сльози, коли він награвав на гітарі акорди знайомої усім пісні Ігоря Талькова «Я мечтаю вернуться с войны». Не просто зіграти мелодію, а вкласти її у голову, в серце, в душу – те, чим живе викладач музичної школи імені Соломії Крушельницької міста Львова
Людмила ВЛАСЮК
ЗА ОБЕРІГ — «РОСТЕ ЧЕРЕШНЯ В МАМИ НА ГОРОДІ» — Шість років я викладаю класичну гітару в музичній школі при консерваторії, – розповідає Вадим. – Таких закладів в Україні є лише чотири: у Львові, Києві, Харкові та Одесі. Пишаюся тим, що маю лауреатів українських і міжнародних музичних конкурсів. Свого часу закінчив Маневицьку музичну школу, куди привела мене бабуся, Волинське державне училище культури і мистецтв, Львівську музичну академію та аспірантуру, вступив до аспірантури Берлінської консерваторії, але відмовився від навчання за браком коштів, потрібно було сплатити 7 тисяч євро. Тож досвіду маю вже чимало (посміхається. – Авт.). Вперше у районному Будинку культури Вадим Войтович заспівав пісню «Росте черешня в мами на городі», і відтоді ця музична композиція неначе оберіг – варто лишень тихенько наспівати кілька улюблених рядочків. — На той час це була пісня, складна для акомпанування на гітарі, – пригадує Вадим. – Цікаво було б зараз почути, як це все звучало. Улюблені напрями – рок і класична музика. Дуже подобається гімн АТО «Браття–українці» гурту «Шабля». Не люблю російської попси: коли їду у маршрутці, роблю зауваження і водіям. Ми повинні популяризувати і підтримувати нашу культуру.
У ПОЛОНІ «ГОЛОСУ КРАЇНИ» ТА «Х-ФАКТОРА» Друзі спонукали гітариста спробувати свої сили на головних музичних проектах України – «Голосі країни» та «Х–факторі». — Кастинг відбувався у Львові в три тури, я виконав сім пісень, – каже музикант. — У першу чергу команда музичного проекту дивиться на лінію сюжету і оригінальність пісні. Вони мене запитали, чи виконую щось іноземною мовою. Я заспівав «Rammstein». Через тиждень зателефонували і повідомили: «Вітаємо, ви пройшли в основний раунд в ефір». Мені вибрали пісню «Mutter». За умовами контракту, який відразу підписав, іншу композицію виконувати не дозволялося. Та й за неявку на зйомки передбачався штраф у розмірі 10 тисяч гривень. На самому «Голосі країни» теж було непросто. Приїхав о 8-й ранку, а співав аж о 18.30 вечора, хоч був 15-м за списком. Останній учасник виступав о 2-й ночі! Постійно на ногах, інтерв’ю, зйомки, ні хвилини спокою. Перед виступом до мене підійшла директор конкурсу: «Ми у вас зацікавлені, до вас повернеться Святослав Вакарчук. Маєте піти до нього в команду, а не до когось іншого». Однак Вакарчук не повернувся… Про сам виступ Вадим говорить із захопленням. Запевняє, що хвилювання не було, навпаки — пишався тим, що представляє Маневичі. А ще зізнається, що на проекті дивляться, хто краще підходить їм за сценарієм, а вокал відступає на задній план. Інакше як пояснити, що Ігор Грохоцький став голосом країни, хоч особливих вокальних даних не показав? А найбільше жалкує про те, що так і не вдалося поспілкуватися зі Святославом Вакарчуком. — На зйомках «Х-фактора» режисери весь час шукали якусь сенсаційну новину з мого життя, пропонували сказати, мовляв, прийшов на шоу, аби довести дружині свою любов, чи щось на кшталт цього, – продовжує Вадим. – Суддям сподобався мій виступ, однак Сергій Сосєдов зауважив, що бачить мене лише в одному жанрі і не уявляє, як я буду виконувати попсу. Це правда. Ніно Катамадзе, Ігор Кондратюк та Андрій Хливнюк зробили мені компліменти стосовно мого вокалу. А насправді було враження, ніби потрапив у рабство. Ось такий він, шоу–бізнес: ти вже не належиш ні собі, ні своїй сім’ї. Тому я не розчарувався, що не пройшов далі і що моя сюжетна лінія їм не підійшла.
МУЗИЧНА ТЕРАПІЯ ГОЇТЬ РАНИ ДУШІ «Багатьох хлопців привозять сюди роздягнених, без особистих речей. Одяг на них як не згорів, то подертий-закривавлений. Без підтримки волонтерів – ніяк. Вадим співає під гітару, він у відділенні вже за свого… Його госпітальний репертуар на будь-який смак – від класики до жартівливих пісень. Вадим зазвичай переходить із палати в палату з гітарою та стосиком паперу під пахвою – словами пісень. За ним на милицях пересувається мовчазний хлопчина, ті самі пісні по кілька разів слухає. Не потрапляючи у ноти, Олександр підспівує Вадиму, емоційно реагуючи на музику». Це уривок із книжки львівської письменниці Галини Вдовиченко «Волонтери. Мобілізація добра». — Дружина нашого бас–гітариста і керівника гурту вперше запросила до госпіталю на День Незалежності, – розповідає Вадим. – Ми виступили в актовому залі, але не всі мали змогу туди прийти, адже багато поранених прикуті до ліжок. Я запропонував, що було б добре проводити концерти і для лежачих пацієнтів. Уперше в палату до солдатів увійшов у жовтні минулого року і після того вже не міг не приходити – хлопці чекали. Моя музика приносить їм радість, і кожного разу вони запитують, коли прийду ще. Лікарі дозволяють проводити концерти лише у вихідні. Серед слухачів – дядя Саша з «Айдару» з міста Щастя, який воював разом із сином, кіборг із Донецького аеропорту, який звідти бачив свій будинок. Були й маневицькі хлопці. Музика нас об’єднувала. Навіть медсестри підспівували. Така собі музична терапія. «Хлопці плескають у долоні; ті, у кого руки вільні, стараються найдужче, — пише далі Галина Вдовиченко. — У кого рука закута у металеву фіксувальну конструкцію, б’ють здоровою по нозі, ляскають по тумбочці… Концерт у розпалі. Мелодія з кінофільму «Ромео і Джульєтта» з перших акордів робить беззахисними. Усі завмирають – волонтери, що зайшли мінералку роздати, підполковник Роман біля вікна, рядовий Славік із гірського села… І сивий сорокарічний кіборг Ян із Донецька, поранений неподалік своєї вулиці, у старому терміналі Донецького аеропорту. Він не був удома вже кілька місяців, відтоді як поховав маму та перевіз сім’ю в Запорізьку область, та й дім його тепер не в Донецьку, а там, де його дружина і донька». — Хай буде мир в Україні, – завершує розмову Вадим. Я не бачу, чи в його очах бринять сльози, але відчуваю, як тремтить його голос у телефонній слухавці…
На фото: Учасник конкурсу «Голос країни» (зліва) — дорогий гість у солдатському товаристві.
