Працівники протитуберкульозного санаторію знають, як це воно — розтопити щодня 42 грубки...
Чиновники, які інспектують роботу протитуберкульозного санаторію, що поблизу Колок Маневицького району, сідають зазвичай з паперами біля грубки і кажуть: «Добре у вас…» Не нарікають на умови й ті, хто тут доліковується, оздоровлюється. І лише працівники знають, як це воно — розтопити щодня 42 грубки...
Галина СВІТЛІКОВСЬКА
«40 РОКІВ У САНАТОРІЇ «ПІДЗИМОВУЮ» Ганні Максимівні Назаревич із села Нуйно Камінь–Каширського району — 85. Щозими упродовж 40 літ вона їде в Колки. Жартує, що має, як довгожителька, певні привілеї: телевізор у палаті і санвузол «за два кроки». На туберкульоз жінка захворіла ще молодою, але, дякувати Богу і лікарям, у поважному віці дає собі раду. — Якби не санаторій — стільки не прожила б. І підліковують, і доглядають, і годують добре, — хвалить персонал вдячна бабуся. А старша медсестра Віта Ковальова при цьому зауважує: «Аби тільки у всіх пацієнтів було бажання лікуватися…» Не секрет, що знаходять тут прихисток і безхатченки, і хворі на алкоголізм, і колишні ув’язнені, яких виписали з тублікарень і яким нікуди йти. Їм необхідно продовжувати лікування амбулаторно. Але цим людям давно наплювати на власне здоров’я. Тому протитуберкульозний санаторій певною мірою захищає і нашу з вами безпеку в умовах епідемії. Молодий лаборант Сергій Хоровець, приймаючи поповнення, ретельно перевіряє, чи нема серед новоприбулих людей із відкритою формою туберкульозу. Поки хворі виділяють збудника недуги, їх тримають у стаціонарах. Далі все залежить від рівня відповідальності людини. А з цим не завжди усе гаразд. Тому щоранку в санаторії медсестри строго стежать, аби кожен пацієнт прийняв призначені препарати. — Ліками ми забезпечені. І препарати першого ряду, і дороговартісні для хворих з мультирезистентною (стійкою до дії ліків) формою туберкульозу в нас є. Я завжди розповідаю недисциплінованим пацієнтам про свого батька, який колись давно теж захворів на сухоти. Наступного дня після того, як він довідався про свій діагноз, кинув курити. Ніколи не зловживав спиртним. Любив працювати, співати — і радів життю до 89 років, — підтримує оптимізм у підопічних головний лікар санаторію Яків Смокович. Поки фтизіатр Марія Максимчук, яка працює у санаторії з 1981 року, на лікарняному, Яків Феодосійович «на господарстві» один. Є вільна посада лікаря, але бажаючих її зайняти нема. Як і охочих влаштуватися на половину окладу рентгенологом. Підстраховують фахівці місцевої лікарні, є транспорт, щоб за необхідності доставити хворого в лікувальний заклад. Так і виходять зі становища. У день наших відвідин у санаторії на 100 місць ми застали всього 65 пацієнтів. Кажуть, влітку і восени людей приїжджає багато, беруть путівки на той період, коли в довколишніх лісах спіють чорниці і з’являються гриби. А от взимку зголошуються лікуватися і оздоровлюватися далеко не всі, хто цього потребує. — Можна знайти собі заняття, щоб не було нудно. Я з 2006 року в санаторій щозими приїжджаю. Люблю з паперу щось виготовляти. А є такі, що вміють кошики з лози плести. Був чоловік, який вишивав, — розговорилися ми з В’ячеславом Костюкевичем із Старого Чорторийська, інвалідом з дитинства, який мав серйозні проблеми з легенями, але навчився тримати недугу під контролем.
«ЗА ДВА МІСЯЦІ — ПЛЮС 6 КІЛОГРАМІВ» На харчування у санаторії виділяють 26 гривень на одного пацієнта в день. Якщо врахувати, що картоплею заклад забезпечують на благодійній основі жителі сіл Маневицького району, а городину працівники вирощують самі, обробляючи земельну ділянку, то загалом стіл в оздоровниці виходить не бідний. — За два місяці набрав 6 кілограмів ваги, — каже Святослав Якимук із Старовижівщини. У палатах і кабінетах чисто, тепло. Дається це персоналу нелегко. Для «запанілих» городян грубки видаються цікавою екзотикою. А клопоту з ними вистачає: і майстрів–пічників важко знайти, щоб горіло й не диміло, і сажотрусами доводиться бути, і попіл щоранку треба виносити. — Давно зробили проект заміни пічного опалення водяним, але на це знадобиться понад 3 мільйони гривень. Ще одна наболіла проблема — ремонт даху, теж уже готова документація, але знов усе впирається в нестачу коштів. Поточні ремонти робимо самотужки. Торік «підлатали» систему водопостачання, — розповідав головний лікар. У попередні роки, будучи депутатом обласної ради, Яків Смокович домігся, щоб до санаторію висипали від автостанції в Колках дорогу. Але людям все одно важко добиратися: пішки йти понад 3 кілометри із сумками старим і хворим не під силу. Прокласти асфальтівку навпростець через землі Колківського ПТУ — найкоротший шлях, усього 500 метрів. Та здолати відомчі й фінансові бар’єри Якову Феодосійовичу, який п’ятий рік очолює колектив санаторію, не вдається. Нарікали «старожили» цього закладу і на неприємне сусідство з місцевим сміттєзвалищем. Колись, як розповідали, повітря пахло хвоєю, було як озон, а тепер вітер несе сморід. І скільки не прибирай, довкола санаторію ліс засмічений. — Сюди переважно приїжджають бідові люди. Нам не потрібні розкоші. Для нас і тут курорт. І треба, щоб він був, бо для тих, хто захворів на туберкульоз, санаторне оздоровлення необхідне, — переконували наші співрозмовники. А хто сперечається? Маємо епідемію туберкульозу. Понад 100 років тому лауреат Нобелівської премії Роберт Кох назвав цю недугу «сльозами жебраків». Нині, коли зубожіння масове, а видатки на медицину врізані, паличка Коха несе реальну загрозу для всіх і кожного.
З РОСИ І ВОДИ! Завтра виповнюється 60 років головному лікарю обласного протитуберкульозного санаторію для дорослих, депутату Маневицької районної ради Якову Феодосійовичу Смоковичу, який понад 30 років віддав роботі на ниві охорони здоров’я. Зичимо ювіляру успіхів, поваги й шани від людей!
На фото: Для Ганни Назаревич головний лікар санаторію Яків Смокович і очолюваний ним колектив — як друга родина.
