Серце здригається і завмирає від нестерпного болю: від собору у центрі Луцька рушає колона із черговим «вантажем 200»...
Серце здригається і завмирає від нестерпного болю: від собору у центрі Луцька рушає колона із черговим «вантажем 200»... Знову жорстока і безглузда війна забрала чийогось сина, чоловіка, брата… Навіть зовсім чужі люди стишують крок і тамують сльозу. Болить! Усім болить… На переході біля універмагу зупиняється й транспорт, пропускаючи скорботний кортеж. І тільки дорога іномарка, за кермом якої — молода жінка у чорних окулярах, прошмигує перед самісіньким бусом із покійником, навіть не пригальмувавши. — Куди поспішаєте, пані? — гірко мовить якийсь чоловік, а інший кидає шпильку: мовляв, блондинка навчилася їздити, але ще не навчилася зупинятися. Можна було б і посміхнутися, коли б не було так гірко. Ми втрачаємо не тільки найкращих своїх синів. Ми втрачаємо одвічні традиції народної моралі. Бо навіть неграмотний дідусь у найвіддаленішому селі колись знав, як поводитися при зустрічі з похоронною процесією.
