«НАЙСТРАШНІШЕ БУЛО ЗАКРИВАТИ МЕРТВІ ОЧІ СОЛДАТІВ»

У дитинстві моя чарівна співрозмовниця часто допитувалася у батьків: «Чому ж дівчаткам не можна служити в армії?» Тоді мама Ліна і тато Володимир щось жартівливо відповідали своїй Оксаночці, а згодом дуже втішалися, що вона, як і старша донька Ольга, після закінчення школи обрала професію медика.

ЩЕ ВЧОРА МАЛА НАЙМИРНІШУ РОБОТУ, А СЬОГОДНІ ПІШЛА НА ФРОНТ
Коли в Україні почалася неоголошена війна, рідні навіть уявити не могли, що те пекло доведеться пережити їхній дитині. Про те, що Оксані Гальчин із Довгова потрібно негайно з’явитися у Горохівський районний військовий комісаріат, батькові переказав знайомий. Того ж дня дівчина дисципліновано прибула на місце виклику.
Можна уявити стан 24–річної медички, коли їй відразу вручили повістку і дали вказівку завтра з’явитися у військкомат з речами, необхідними для проходження військової служби. У ці хвилини емоції затамувала в собі, хоча й кортіло запитати: «Чому я, адже далеко не всі чоловіки стають у солдатські ряди?» Запитання було докучливим і прикрим, та його швидко викинула з голови, бо ж дала присягу. Сіла в рейсовий автобус і повезла документ-підтвердження у Луцький клінічний пологовий будинок, де працює медсестрою у гінекологічному відділенні. Колеги були шоковані, що дівчина прийняла рішення йти до війська.
— А рідні?
— Мама, як і кожна ненька, не переставала плакати, тато ходив мовчазний і задуманий, — пригадує Оксана.
Але тоді перечити доньці було марно. Потім була одноденна відстрочка, бо до військкомату не з’їхалися мобілізовані чоловіки. А Оксана познайомилася там зі своєю ровесницею Мартою Грищук із Угринова. Так і почалася їхня медсестринська служба. Невідомість лякала, але удвох почувалися впевненіше. Служили спершу на полігоні у Яворові, а згодом у Красноармійську на Донеччині. До того часу дівчата вже звикли жити в палатках, у них поселилися і на подвір’ї тамтешньої лікарні.

На жаль, не всіх бійців вдавалося повернути до життя на операційному столі.

«ЩОДНЯ РЯТУВАЛИ ПО ПІВСОТНІ ПОРАНЕНИХ»
Тендітну, вродливу, русявокосу волиняночку всі з ніжністю стали називати «Руденька». Уже першого дня дівчата з притаманною їм західняцькою хазяйновитістю навели порядок у душовій, на польовій кухні… До них, зовсім юних, ішли бійці не тільки за медичною допомогою, а й за добрим словом і сердечною розрадою. Дівчатам іноді хотілося плакати, але вони дарували заспокійливі усмішки.
— Я не операційна медсестра, але довелося нею стати. Вчилася протягом місяця відразу біля операційного стола. Щодня лікарі надавали допомогу 50 — 60 військовослужбовцям. Відірвані руки, ноги, осколкові поранення… Це було жахливо, — у дівочому погляді з’являється біль, який не переповісти словами.
«Втягнулася» швидко, йшла на чергування з молитвою, в якій просила у Бога миру Україні. На жаль, не всіх бійців вдавалося повернути до життя на операційному столі. І це було найстрашніше. Закривши їхні мертві очі, вона плакала в якомусь закутку. У такі хвилини туга за домівкою сковувала серце. Пригнічувала недоброзичливість частини місцевих жителів. Хоча і їм надавали медичну допомогу, але замість подяки ті часто виявляли підступність і ворожість.
Допомагали волонтери. У Красноармійськ із товаришами нерідко приїжджав горохівчанин Віталій Гладун. Спілкуючись із земляками, Оксана і Марта почувалися найщасливішими.

Оксану демобілізували у 2015 році. Наша землячка не шкодує, що відважилася і пройшла випробування війною. Всіх, хто ділив із нею ті тривожні дні, вона з любов’ю називає родиною і зовсім по-іншому розуміє сутність дарованого Богом життя.