ВІН БУВ ЩИРИМ ПАТРІОТОМ-РОМАНТИКОМ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.32 € 32.11

ВІН БУВ ЩИРИМ ПАТРІОТОМ-РОМАНТИКОМ

Цього колоритного чоловіка з довгим сивим волоссям і довгою також сивою бородою знали не лише в Луцьку і на Волині, а й у багатьох інших областях — на сході України...

Пам’яті Богуслава Ляховича
Цього колоритного чоловіка з довгим сивим волоссям і довгою також сивою бородою знали не лише в Луцьку і на Волині, а й у багатьох інших областях — на сході України. Туди наприкінці вісімдесятих — на початку дев’яностих років Богуслав Ляхович їздив разом з волинськими рухівцями будити національну свідомість людей, котрі жили в місцях, де була Запорізька Січ, діяли славні лицарі-козаки. По суті, саме таким, схожим на наших далеких предків, був він сам. А ще на давніх українських бандуристів, які співали пісні й думи про батька Хмеля і гетьманів Дорошенка та Мазепу.
Сам він здавався наче вихідцем з давніх, уже легендарних часів. Голос його бандури, спочатку від відомого колись кобзаря Пруткого, а потім подарованої волинянином, колишнім норильським політв’язнем Олегом Дядіо, будив в українцях приспане українське. Кобзар наших часів Богуслав Ляхович грав і співав на мітингах, віче, в селах і містах, на козацьких і повстанських могилах давні і свої думи.
І до останніх днів свого життя вірив, що можлива справжня Україна, країна не лише працьовитих хліборобів і вмілих сталеварів, але й така, що говоритиме рідною українською мовою не лише на заході, а й на сході. За це багато хто, в тому числі й автори цього печального спомину, вважали його невиправним романтиком. А дехто й називав “останнім українським романтиком”. Богуслав Тимофійович на те лише сумовито усміхався такою щирою, аж беззахисною усмішкою, від якої щеміло на душі, і казав тихо, але твердо і, чомусь вірилося, щиро: “Хлопці, от побачите, ми ще доживемо до того часу”.
Йому дожити не судилося. Та ми вже відчуваємо, як його саме такого, щирого й безпосереднього, можливо, справді одного з останніх українських патріотів-романтиків новітнього часу, не вистачає в нашому житті, в нашій, ще не українській Україні. І довго ще не вистачатиме саме такої щирої, безпосередньої віри в те, у що ще тихо вірять мільйони українців. Але хочеться повторити слідом за Юлією Тимошенко, яку він вітав і для якої грав на одному з мітингів у році, що почав ХХІ століття: “Спасибі вам, батьку”. Так колись молоді козаки казали своїм старшим товаришам, які благословляли їх на далекий похід за волю.
За плечима Богуслава Ляховича, сина українця, репресованого у 1937-му , і польки, який лишився самотнім ще підлітком, були й важкі воєнні роки, і фронтовий шлях від Кавказу до Берліна, де він розписався на рейхстазі. Майже півстоліття він так само вірно, по-лицарськи служив актором у обласному музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка, де створив десятки цікавих образів. Чимало лучан знали його як завзятого “моржа” і йога, який щоранку виходив до Стиру.
Дев’ять днів тому він відійшов від нас на 81-му році чесного свого земного життя. За козацьким звичаєм поклали в труну китайку і вірну подругу-бандуру. Лишилися добрі світлі спогади і шлях до тієї України, про яку Богуслав Ляхович мріяв. Вічна йому пам’ять і земля пухом.
Володимир ЛИС.
Олександр НАГОРНИЙ.