НЕЗРЯЧИЙ ДЗЮДОЇСТ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.30 € 30.83

НЕЗРЯЧИЙ ДЗЮДОЇСТ

“Я – СЛІПИЙ, АЛЕ НЕ ГІРШИЙ!” – Мішки з картоплею тягати, – ото і був увесь мій спорт, – посміхається Анатолій. – Просто у селі було легше вижити. В мене ж сім’я – дружина, син… Але коли кілька років тому інвалідний спорт почав спинатись на ноги і мені запропонували зайнятись дзюдо, я себе запитав: “Чому інші можуть, а я – ні? Ставити подібні запитання він звик ще з дитинства. Ставити і вперто доводити, що він чогось вартий… Чому Анатолій почав втрачати зір, лікарі так і не відповіли. Можливо, ускладнення після хвороби Боткіна чи якоїсь іншої недуги.

“Я – СЛІПИЙ, АЛЕ НЕ ГІРШИЙ!”
– Мішки з картоплею тягати, – ото і був увесь мій спорт, – посміхається Анатолій. – Просто у селі було легше вижити. В мене ж сім’я – дружина, син… Але коли кілька років тому інвалідний спорт почав спинатись на ноги і мені запропонували зайнятись дзюдо, я себе запитав: “Чому інші можуть, а я – ні? Нехай я незрячий, але не гірший!”. Ставити подібні запитання він звик ще з дитинства. Ставити і вперто доводити, що він чогось вартий… Чому Анатолій почав втрачати зір, лікарі так і не відповіли. Можливо, ускладнення після хвороби Боткіна чи якоїсь іншої недуги. Те, що в Анатолія проблеми із зором, першим помітив навіть не він сам, а його учителька. Коли вона кілька разів зловила хлопця на тому, що він пише мимо рядка, то зрозуміла, що це не просто втома чи неуважність. Це було у третьому класі. А у восьмому Анатолій уже не міг прочитати написаного на дошці і у підручнику. Лікування бажаного ефекту не давало. – Про середню школу мова уже не велася, – згадує Анатолій. – Аби закінчити вісім класів. Без допомоги матері я б і цього, напевне, не зробив. Мама працювала на залізниці і часто мала нічні чергування. Я йшов на чергування з нею і ми цілу ніч разом вчили уроки. Мама заміняла мені очі.
АНАТОЛІЙ РОБИВ УСЮ СІЛЬСЬКУ РОБОТУ
Рік після школи Анатолій “сидів удома”. Чекав своїх 16 років, які були перепусткою на підприємство для слабозорих. На цьому підприємстві хлопець і прийшов у спорт. Захопився туризмом, навіть став чемпіоном України зі стрибків у висоту серед незрячих – брав висоту 175 сантиметрів. Мало хто знає, що орієнтиром для слабозорої людини, яка стрибає у висоту, є біле полотнище, прикріплене до планки. Але сліпому спортсмену часто не вдається вловити і ці контури… У 1988 році Анатолій одружився. Його Ольга теж погано бачить. Після весілля переїхав з рідної Житомирщини на Волинь. Саме настали 90-і роки, підприємства закривались і роботи незрячій людині було знайти дуже важко. Довелось забути і про спорт. Більшість часу Анатолій проводив у селі. Робив усе, що міг. А не міг хіба що сапати. Решту ж сільської роботи робив “на відчутті”. – Щоб косити, то не треба особливо бачити – “п’ятку” коси опускаєш і відчуваєш що й до чого. Ну а як пеньок який попадеться, то що робити – зловиш, звичайно. Ой, чи одну косу я порвав? – сміється Анатолій.
З НЬОГО НАСМІХАЛИСЬ, АЛЕ ВІН НЕ ЗДАВАВСЯ
Про спорт майбутній учасник чемпіонату світу забув до 1999 року. Поки не почув про набір у групу незрячих дзюдоїстів. – Ми, незрячі, маємо свій окремий світ, в якому один одного добре знаємо. Щось почув один – переказав іншому, – розповідає Анатолій. – Так я дізнався про те, що набирається група дзюдоїстів. Нас у тренера Ростислава Вращука починало займатись семеро хлопців. …А залишився згодом тільки один Анатолій. Декому ентузіазму вистачило лиш на пару тижнів. А остаточно група розпалась, коли пішов тренер. Йому, не лучанину, на тренування доводилось добиратись аж із Рівненщини, а тренерська зарплата – мізерна. Здавалося б, усе повинно повернутись на круги своя. Однак Анатолій не відступив. Його зачепило. “Я не гірший”, – вкотре сказав собі і… продовжив тренуватись самотужки! Напросився у групу здорових дзюдоїстів і тренувався з ними. Більшість хлопців не сприймали його як повноцінного спортсмена, дехто просто відверто насміхався. Але Анатолій не здавався. Виходив на татамі і боровся із здоровими дзюдоїстами. Падав, але знову піднімався. І так сотні разів… Правила для зрячих і незрячих однакові. Різниця тільки в тому, що незрячі спортсмени під час сутички постійно перебувають у контакті один з одним. Сліпих борців підводять один до одного, щоб вони, кажучи по простому, вчепились один за одного. Зайве говорити, що координація рухів і відчуття простору у такого спортсмена повинні бути бездоганними. – Нерідко, бувало, отримаю якусь серйозну травму, і думаю: все, більше не піду у спортзал. Але час мине і у тебе всередині ніби хтось смикає за якусь струну: продовжуй, продовжуй, – каже Анатолій.
СІМ’Я ЕКОНОМИТЬ ЗАРАДИ МАЙБУТНІХ ПЕРЕМОГ
Піт, пролитий на тренуваннях, не був марним. Дзюдоїст-самоучка з Луцька жодного разу не повернувся із чемпіонату України без призового місця. А минулого року він у складі збірної побував на чемпіонаті світу з дзюдо серед незрячих в Італії, де у своїй ваговій категорії до 73 кілограмів посів п’яте місце. Чемпіона Японії, до слова, поклав за 10 секунд. Однак найбільше враження від Італії в Анатолія пов’язане не з дзюдо. – Я був здивований, як там дбають про людей, які погано бачать. Усі бордюри пофарбовані білою фарбою. У готелі по краях сходинок світяться лампочки. У мене залишок зору – соті долі від одного відсотка і такі-от елементарні речі дають змогу почувати себе на ногах значно впевненіше. У нас же навіть дороги часто не можеш перейти, бо “зебри” нема. Останніх півроку Анатолій тренується під керівництвом тренера Миколи Марчука. За цей час, як сам стверджує, добре додав. Попереду – чемпіонат світу у Канаді, на якому будуть відбиратись спортсмени на Олімпіаду. А Олімпійські ігри – мета Анатолія. Щодня він проводить два тренування – зранку і ввечері. Від гуртожитку, в якому живе, до спортзалу – 15 хвилин ходьби. Дорогу він уже знає напам’ять практично до кожного камінчика, але нерідко все одно приходить на тренування з побитими колінами: “незаплановані” ями і стовпи для сліпої людини – суперник теж небезпечний. Удома за Анатолія вболівають дружина Ольга і син Вадим. Ольга зізнається, що вони з сином інколи можуть відмовити собі у чомусь, аби тільки Анатолій міг харчуватись так, як треба, адже пенсії і спонсорських грошей, на жаль, спортсмену для повноцінних тренувань не вистачає. Знаючи про це, Анатолій на кожному тренуванні викладається на усі 150 відсотків… – Що б ти порадив людям, які опиняються в непростих життєвих ситуаціях? – запитуємо на прощання в Анатолія. – Треба вірити в себе і не падати духом, – каже незрячий спортсмен. – Звучить, може, і занадто просто. Але іншого рецепту у мене нема.
Василь УЛІЦЬКИЙ,
Олександр ЗГОРАНЕЦЬ.