Так вважає завідувач відділення ендоскопічної хірургії Волинської обласної клінічної лікарні Олег Савчук, стверджуючи, що чимало його колег теж допомагали учасникам бойових дій на Сході України. Що спонукає до цього?
Слово за словом — зав’язалася розмова...
Так вважає завідувач відділення ендоскопічної хірургії Волинської обласної клінічної лікарні Олег Савчук, стверджуючи, що чимало його колег теж допомагали учасникам бойових дій на Сході України. Що спонукає до цього? Слово за словом — зав’язалася розмова...
Галина СВІТЛІКОВСЬКА
— Пане Олеже, доводилося чути, що маєте широкі міжнародні контакти: на ваше прохання комусь передають ліки з Німеччини, комусь у Польщі виготовляють протези, збирають кошти для поранених у США і Канаді… Як вдається прокладати ці місточки до сердець небайдужих людей за кордоном? — Сьогодні в кожного з нас є змога контактувати зі світом. Я, наприклад, наприкінці 1990–х їздив до Німеччини на стажування, освоював тоді новітню для України методику ендоскопічних втручань. До речі, в Німеччині живе моя мама, яка є громадянкою цієї країни, але завжди дуже вболіває за своїх земляків. Також маю багато добрих друзів серед польських лікарів, зокрема з клінік Кракова, Любліна. Завдяки міжнародним контактам наша лікарня отримала з Німеччини і Польщі сучасне ендоскопічне обладнання, яке дає змогу проводити оперативні втручання без порушення цілісності шкірних покривів та слизових оболонок. — Розкажіть про це докладніше. Більшості людей доводилося проходити діагностичні ендоскопічні дослідження. Скажімо, болить шлунок — кажуть: «Йду ковтати зонд». А от про хірургічні втручання, які не залишають на тілі жодного сліду, знають не всі. Які ендоскопічні операції проводите ви? — Найчастіше доводиться видаляти камені з жовчних проток при ускладненнях жовчнокам’яної хвороби. Дістаємо їх спеціальним зондом через рот. Патологія, на жаль, поширена. Відомо, що до 40 відсотків жінок бальзаківського віку мають проблеми із жовчним. При закупорюванні проток розвивається «механічна жовтуха», шкіра жовтіє, як при хворобі Боткіна. За рік я проводжу до 300 ендоскопічних операцій у таких хворих. Якщо ж камінці є і в протоках, і в міхурі, то працюємо спільно з колегами з відділення загальної хірургії, підстраховуючи один одного. Також серед моїх пацієнтів — хворі з пухлинами стравоходу, підшлункової залози, жовчних шляхів. Сучасні відеоендоскопи дають змогу на ранніх стадіях виявляти передракові стани, коли нема потреби видаляти частину органа, а втручання проводиться в межах слизової. Вдячний долі, що 20 років тому я отримав змогу опанувати ендоскопічні хірургічні методики, які тоді в Україні були рідкістю навіть у столичних клініках. — Судячи з вашої розповіді, ви достатньо завантажені роботою в лікарні. Як вдається викроювати час для волонтерської діяльності? — Якщо є бажання, то час і можливість завжди можна знайти. Знаю, що деякі мої колеги передавали на Схід медикаменти, придбані за власний кошт, одяг для бійців. Я пішов у волонтери після першої хвилі мобілізації, коли хлопців на Схід відправляли, не забезпечивши навіть найнеобхіднішим. Треба було передавати їм спорядження, запчастини для техніки і багато всього іншого. Пригадую, як переганяв через кордон «швидку», яку спонсорувала мережа приватних клінік «Scanmed» із Кракова для потреб АТО. Ця машина й досі на Луганщині возить поранених. Польські медики неодноразово передавали також ліки, засоби допомоги нашим бійцям. Я сам разів п’ять їздив і забирав ці благодійні вантажі, які ми відправляли на Схід. — Чула, що ви також возили хлопців — учасників бойових дій, які втратили кінцівки, до Польщі на протезування. — Дехто може сказати, що держава виділяє кошти на це, що протези виготовляють і у нас, в Україні. Але запитайте у тих, хто має змогу порівняти, хто на собі відчув, що таке сучасний якісний протез. Так, я сам у вихідні возив хлопців своїм автомобілем до майстра-протезиста у містечко під Краковом. І пан Лешек Клашевський за два дні ставив наших земляків на ноги. А бійцю із Запоріжжя він протезував руку. Повірте, це неймовірне відчуття, коли бачиш, як молода людина радіє, що може жити повноцінно. Вони тепер грають у футбол, їздять на велосипедах. Напевне, у медиків і волонтерів є спільна риса — небайдужість, тому сам Бог велить лікарям займатися такою роботою. Кошти ж на протезування збирали не тільки в Україні, допомагали мої друзі, куми, колишні однокурсники, які тепер живуть у Швейцарії, США, Канаді. Там люди дають пожертви тільки тоді, коли впевнені, що гроші потраплять за призначенням. — Контроль і прозорість у діяльності — лише у такий спосіб можна завоювати довір’я. На жаль, у нас буває по–різному. — Я з готівковими коштами стараюсь не працювати. Були, щоправда, випадки, коли незнайомі люди передавали гроші на протезування. На це і витрачав їх. Знаю багатьох волонтерів, які створили благодійні фонди, вони контролюють кожну гривню. Розповідають, що трапляються спроби шахрайства, коли люди незаконно претендують на допомогу. Мене це дуже обурює. У таких питаннях усім треба проявляти принциповість і пильність.
На фото: Олег Савчук із Андрієм Усачем, захисником Луганського аеропорту родом із Рівненщини. Фото із архіву Олега Савчука.
