КОНТРОЛЬНА ДЛЯ ВІЧНОСТІ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.67 € 32.30

КОНТРОЛЬНА ДЛЯ ВІЧНОСТІ

Традиційну стрічку із написом “Випускник-2004” 11-класники Луцької ЗОШ №2 збираються завезти на могилу Ігорю Вінчуку...

Цьогорічний останній дзвоник покличе на прощальну лінійку 33 випускники 11-У класу Луцької ЗОШ №2. Мало б бути тридцять чотири... Але традиційну стрічку із написом “Випускник-2004” однокласники разом із класним керівником Світланою Анатоліївною Вознічук збираються завезти Ігорю Вінчуку на могилу, що на цвинтарі у с. Шклінь Горохівського району.

1. БІДА ПІДКРАЛАСЯ НЕСПОДІВАНО
... У Шкліні Ігор навчався до п’ятого класу, тут жили його дідусь і бабуся, тут, у сільській школі, вчителює його мама, Ольга Іванівна. Тато, фельдшер “швидкої допомоги”, працює у Луцьку, де у районі вулиці Львівської вони збудували просторий дім. Думалось, для сина й доньки Орисі, нині семикласниці тієї ж Луцької ЗОШ № 2.
Біда, як завше, підкралася несподівано, хоч, здавалося, ніщо її не віщувало. Ігор ріс міцним, енергійним хлопчиком, любив футбол, займався плаванням, був старанним у навчанні. А ще, за сімейною традицією, переймав у батька секрети майстровитості, щоб і про нього колись відгукувалися: “На всі руки майстер”. В останні свої шкільні канікули допомагав сусідові мурувати паркан. За літо змужнів, витягнувся, перетворився із підлітка у красивого юнака. І мислити почав по-дорослому. Неодмінно хотів заробляти на свої потреби сам. Маму щоразу намагався зустріти з роботи, допомогти нести важку сумку. До свого 16-річчя мріяв зробити у своїй кімнаті ремонт і запросити на день народження увесь клас.
Першого вересня, хоч хлопці-старшокласники не вельми охочі до таких сентиментів, приніс своїй улюбленій вчительці Світлані Анатоліївні розкішний букет оранжевих гербер. Тішився, що відтепер вона у нього ще й класний керівник.
Коли у п’ятницю заболіла нога і взагалі відчув себе кепсько, оточуючі сприйняли це як звичайне недомагання. Та коли кашлянув кров’ю, батьки насторожилися і вже в понеділок Ігор був у лікарні, де, щоб встановити діагноз, зібрали консиліум.
У лікарняному коридорі батько, Леонід Миколайович, тримаючи в руках щойно зроблений рентгенівський знімок, зустрів знайомого лікаря. Той, за професійною звичкою глянувши на знімок, не втримався:
— Ого, та тут метастази, як у старого... — Помітивши, як сполотнів Леонід Миколайович, перепитав: — А чий це знімок?
Так у свідомість батька увірвалася жахлива реальність, правда про діагноз сина. Щоб не травмувати рідних, він беріг його у таємниці. Сам медик, він усвідомлював страшну невідворотність і все ж сподівався на диво. Але у Київському інституті онкології медичне світило, професор підтвердив діагноз. І то було найстрашніше, що може бути в онкології.
На розпачливе батьківське: “Що ж нам робити?” лиш співчутливо зітхнув: “Нічого. Готуватися...”.
Та батьківське серце не хотіло миритися зі страшним присудом офіційної медицини. І тоді вони вдалися до нетрадиційної... Оцтові ванни, сувора дієта, краплі, виготовлені знаменитими травниками й народними цілителями — то була та соломинка, за яку хапалися, намагаючись повернути синові здоров’я.
На День учителя Ігор запропонував: “Мамо, давай купимо тобі подарунок!”. Мати, змучена хвилюванням і недобрими передчуттями, відмахнулася: “Купимо, синку, але хай пізніше, на 8 Березня”.
— А, може, мене тоді не буде?— задумливо мовив син.
— Господи, а де ж ти будеш?— сахнулася мати.
— Ну, може, поїду в село...— винувато всміхнувся Ігор.
Вони тоді купили мамі модерний електрочайник, який дивним чином увімкнувся сам собою у день похорону.
В якийсь момент здалося, що Ігорю стало краще. Вони поїхали у Почаївську лавру. Спостерігаючи, як хлопець усім цікавиться, все поспішає побачити, родичка, яка була разом з ними, навіть висловила припущення, що, може, лікарі таки помилилися? А Ольга Іванівна вирішила звернутися до монаха, про якого говорили, що він знає, бачить і може більше, ніж інші. Та він їй лиш мовив: “Кріпіться, мати...”.
Полегшення виявилося надто короткочасним, син танув на очах. Якось однокласники прийшли його провідати, купили вскладчину гостинців, а класний керівник вклала у пакет ще й невеличку іконку Спасителя, з тим і відпровадила дітей.
Батько зустрів школярів на порозі й, ховаючи погляд, сказав, що Ігоря нема, що його відправили у село. То була свята неправда, бо, помітивши гостей через вікно, син не захотів, щоб однокласники бачили його у такому стані... Згодом, зазирнувши у пакет із гостинцями, Ігор побачив іконку і поклав її до свого блокнота, з яким ніколи не розлучався. З ним і пішов у Вічну дорогу...
Того дня йому було вже важко говорити, він жестами показав матері, що хоче щось написати. Слабіючою рукою ледь вивів: “Подзвони...”. Мабуть, усвідомлював, що написав не вельми розбірливо, тому спробував продублювати. Але сили покидали Ігоря. Вивів ще прізвище вчительки — Вознічук — і постарався пригадати номер її телефону.
У сусідній палаті лежала вчителька із школи № 2 й одразу ж зателефонувала Світлані Анатоліївні, що хворий учень хоче її бачити. Вже за годину вона була в лікарні. Коли увійшла, тінь посмішки освітила Ігореве обличчя . А Світлана Анатоліївна, намагаючись не втратити самовладання, говорила, говорила...
Розповідала Ігореві про шкільні справи, про екскурсію до Острога, на яку він уже не зміг поїхати, про товариша-тихоню, який оце почав упадати за дівчатами, про те, що всі вчителі чекають Ігоревого одужання й обов’язково атестують його з усіх предметів...
Ігор із вдячністю доторкнувся до її руки. Вона мусила йти, бо у неї були ще уроки. Пообіцяла, що завтра навідається знову. А опівночі у її квартирі пролунав пізній дзвінок, і Світлана Анатоліївна зрозуміла все ще до того, як підняла трубку.
Ігоря Вінчука не стало 4 листопада 2002 року, а 4 січня йому мало б виповнитися шістнадцять.
2. ОЦІНКИ ВИСТАВИТЬ ЖИТТЯ
Світлана Анатоліївна, ледь тамуючи хвилювання, показала мені ту останню Ігореву записку й зошит для контрольних робіт із зарубіжної літератури, підписаний Ігоревою рукою на початку навчального року. Зошит, у якому він не встиг виконати жодної контрольної роботи, а вона — поставити жодної оцінки.
Той зошит і свічка пам’яті на парті, за якою сидів Ігор, ще довго створювали ілюзію його присутності.
— То моє найбільше вчительське горе і... щастя, — зізнається Світлана Анатоліївна. — Класним керівником в Ігоря мені довелося бути всього лиш... два тижні, а до того я читала у їхньому класі зарубіжну літературу. Ігор був незвичайною дитиною, у нього було особливе ставлення до вчителів. Може тому, що у нього мама — вчителька і він рано зрозумів, що то за професія. Бувало, на шостому уроці всі вже перевтомлені, а він намагається втихомирити однокласників, щоб уважніше слухали вчителя. Мріяв стати істориком, навчався у Малій Академії, він став би хорошим істориком...
Знаєте, за два тижні до смерті Ігор переконав своїх батьків, щоб вони обвінчалися, свого часу вони не зробили цього при одруженні. І був щасливий, коли вони виконали його прохання... Він був віруючою дитиною, коли ще навчався у молодших класах у Шкліні, то прислужував священикові у місцевій церкві...
Хвилюючись і перескакуючи з одного сюжету на інший, Світлана Анатоліївна все розповідала про свого учня. І я подумала собі: як же багато встиг за свої неповні шістнадцять літ цей хлопчина. А вчителька, наче прочитавши мої думки, раптом підсумувала:
— Буває, людина життя проживе і нема чого про неї сказати, а Ігор був отакий... Він наче поспішав жити й творити добро. Мене завжди трохи дивувало, що на батьківські збори до нього приходили і тато, і мама. Мама потім зізналася, що завжди почувала якусь особливу тривогу за Ігоря, хоч він ніколи не завдавав їм особливих клопотів. Я сама мати двадцятилітнього сина і тому добре розумію і батьківські хвилювання, і той біль, який зненацька впав на них. То наш спільний біль.
... Коли хоронили Ігоря, випав перший сніг і застелив шлях білою ковдрою. Мама розповідала, що в останні дні сніг часто снився йому. Попрощатися з хлопцем прийшла мало не вся школа, директор ніс хреста і здавалося, що нічого важчого у своєму житті йому носити не довелося.
Коли процесія проходила мимо першої Ігоревої сільської школи, пролунав довгий прощальний дзвінок. Поховали Ігоря Вінчука на цвинтарі у Шкліні. Його бабуся пережила онука лиш рік і лягла на вічний спочинок у його ногах. А батьки зосталися зі своїм невтішним горем. Але визначення “наодинці” тут, дякувати Богу, не до місця. Бо вчителька та однокласники Ігоря, як можуть, намагаються підтримати їх. Батькам дуже важливо знати, що Ігоря пам’ятають. Однокласники присвячують йому вірші, а одна дівчинка намалювала дивовижну картину: у мерехтливому сяйві відпливає човен, на якому — вирване із корінням деревце... Так відплив від них у Вічність Ігор Вінчук.
І хоч похований він не в Луцьку, на його могилі часто бувають однокласники разом із вчителькою. І в пам’ятні дні, і на Проводи, і просто так, по дорозі на екскурсію до Львова.
— Для переважної більшості дітей то була перша смерть, з якою вони зіткнулися так близько. Мусили разом це переживати,— ділиться роздумами Світлана Анатоліївна.
Вона запросила до класу священика, колишнього свого учня, о. Олександра, щоб він розповів, що відбувається з нашою душею після того, як тіло завершує свій земний шлях, щоб допоміг утвердитися в думці, що віра й любов допомагають долати будь-які життєві труднощі. Сам він, будучи школярем, мав вади мови, усні відповіді на уроках були для хлопця справжньою мукою, і коли б хтось сказав тоді, що Сашко стане священиком, його б, мабуть, засміяли. Та віра й бажання перемогли все.
Ось тільки віра мусить бути не пасивною, а діяльною, освяченою любов’ю до людей, до ближнього, бажанням йому допомогти, підтримати в радості, втішити в горі. Але всього цього Світлана Анатоліївна не говорить словами, вона навчає своїх учнів власним прикладом, а це — найпереконливіша наука. Либонь, саме тому в останній день свого життя Ігорю Вінчуку захотілося побачити саме її, свою вчительку. А вона, віддавши школі дев’ятнадцять літ, зізнається, що не уявляє себе, свого життя поза іншим ритмом, ніж оцей: від першого до останнього дзвоника.
Валентина ШТИНЬКО.