Пам’ятаю дивовижну за своєю суттю фразу з "Огонька": "Україна – це Київська Русь, яка залишилася вдома". Це прозвучало в контексті українсько-російських відносин і суперечок: яка із республік (націй)-"сестер" старша. Про рівноправність чомусь ніколи не йшлося, а потяг до безпредметних суперечок зберігся до цього дня.
Пам’ятаю дивовижну за своєю суттю фразу з "Огонька": "Україна – це Київська Русь, яка залишилася вдома". Це прозвучало в контексті українсько-російських відносин і суперечок: яка із республік (націй)-"сестер" старша. Про рівноправність чомусь ніколи не йшлося, а потяг до безпредметних суперечок зберігся до цього дня. Це змагання двох країн привело до того, що українці якось непомітно почали випереджати своїх східних братів у різних напрямах, переходячи з розряду зразкових учнів до взірців для прикладу. Взяти хоч би найскладнішу національну проблему, конкретизовану на рівні Чечні і Криму. Початкові дані для можливих конфліктів було закладено однакові — два ісламські народи, обидва скривджені радянською владою і виселені з етнічних територій. При цьому кримські татари можуть вважатися значно більш потерпілими, ніж чеченці, яким усе-таки після смерті Сталіна дозволили повернутися додому. Відповідно, кримські татари спочатку, на момент розвалу Союзу, коли всі міжетнічні протиріччя випливли на поверхню, мали більше мотивів для конфлікту, бунту, вимог повернути своє кровне. І вони готові були піти на радикальні заходи, оскільки внутрішньо були налаштовані на неприйняття своїх запитів, а тому готовність керівництва щойно виниклої незалежної України йти на переговори і пошук компромісу стали для кримських автохтонів певним шоком. Контакти відбувалися на найвищому рівні — президент Кравчук не вважав недостойним особисто вести переговори з лідерами кримськотатарського народу, оскільки йшлося про спокій і мирне існування всієї молодої держави, керівництво якої одразу ж виявило цивілізований підхід до вирішення національного питання і дотримується його до цього дня. У результаті кримські татари у нас — не “особи мусульманського віросповідання”, а повноправні і повноцінні учасники всіх державних і суспільних процесів. І якщо доводиться чути про конфліктні моменти в АРК, то всі вони у результаті виявляються соціально, а не національно забарвленими. Приблизно у таких самих умовах перебувала й Росія. Але Борис Єльцин почав розмову з чеченцями із позицій сили, не бажаючи навіть чути про те, щоб зустрітися з президентом Ічкерії Джохаром Дудаєвим — не той, мовляв, рівень. “Посіявши зуби”, Росія у результаті зростила дракона, непередбачуваного у своїх діях. Якщо прослідкувати інформаційні зведення, то виявиться, що за східним кордоном України фактично жоден день не обходиться без теракту чи його попередження. Російське суспільство сьогодні скуте страхом, губернатори мало не кожну нараду починають з нагадування про загрозу тероризму, а ЗМІ тиражують ці попередження немовби під кальку, через що маємо страшний інформаційний рефрен, що свідчить швидше про безсилля можновладців, ніж про їхню пильність. Здається, ще один крок і розпочнеться масова істерія, що загрожує не менш масовим кривавим божевіллям. Здавалося б, чому Кремлю не звернутися до Києва за досвідом? Якщо йдеться про самолюбство, то тут цілком були б доречними неофіційні контакти. Адже головне у такій справі — результат. Національна політика України не замикається на одному кримськотатарському питанні, а нещодавно ратифікована, незважаючи на відчутну протидію певних сил, Європейська хартія мов є підтвердженням цьому. У сфері економіки та євроінтеграції Україна також виявилася більш підготовленою до переходу від планових методів господарювання до ринкових. При цьому процес, на відміну від Росії з її “бездумною приватизацією”, відбувався без фанатизму — провідні галузі (передусім авіаційна, аерокосмічна й оборонна) залишилися під контролем держави. Адже дивна річ — не маючи могутньої сировинної бази, Україна демонструє (за західними оцінками!) вдвічі більші темпи зростання ВВП, ніж багата на всю таблицю Менделєєва Росія. Наша держава висловлює жваву зацікавленість у спільних проектах, реалізація яких тільки зміцнила б економічний потенціал обох країн. Найпоказовіший з цього погляду газовий консорціум, ідея створення якого належить українській стороні, хоч вигода проглядає обопільна. На жаль, росіяни демонструють дещо інше розуміння цієї моделі, підходячи до неї не стільки з погляду економічної доцільності, скільки з позицій “ми старші — отже, гідні більшого”. Українське керівництво, з огляду на національні інтереси, запросило до участі в консорціумі й Німеччину. Офіційна Москва, розуміючи життєву необхідність проекту, проте саботує проведення тристоронньої зустрічі “консорціонерів”. Не ми зауважили: без сильної України неможлива сильна Росія, але аж ніяк не навпаки. Здавалося б, парадокс. Але така постановка питання виправдана історично. І справа навіть не у “західних воротах”, якими іноді називають Україну росіяни. Наша держава — це насамперед інтелектуальна еліта, яка століттями “підживлювала” російський державний механізм, а також усі галузі економічного і суспільного життя. Але Україна — справді Київська Русь, яка “залишилася вдома”: генетично місцевий менталітет старший, а, отже, демонструє більше досвіду і мудрості, якими могла б поділитися з “молодшими братами”. Тоді як у Росії іноді трапляються прояви “підліткового синдрому”, коли хочеться, щоб увесь світ був біля твоїх ніг, щоб усі потурали твоїм примхам, особливо — батьки, яких і обожнюють, і ненавидять одночасно. Це не добре, але і не погано — це просто слід усвідомити і пережити. Адже недаремно кажуть, що з родичами сваритися безглуздо — однаково миритися доведеться. Олександр ШИШОВ. Газета “День”.
