ПО СЛІДАХ УТОПЛЕНИКІВ... - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.95 € 31.99

ПО СЛІДАХ УТОПЛЕНИКІВ...

79-річний Іван Пучковський за своє життя дістав із дна Західного Бугу 206 чоловік, життя яких забрала вода...

79-річний Іван Пучковський за своє життя дістав із дна Західного Бугу 206 чоловік, життя яких забрала вода

ПОШУКИ ТРИВАЛИ ЦІЛИЙ ДЕНЬ
— Господи, та дай йому, Боже, здоров’я, ще стільки років прожити. Якби не він... – Володимир Костюк ковтає важкий клубок, який йому, чоловікові, заважає говорити. Сльози навертаються на очі, бо в уяві все та ж жахлива картина.
... Це сталось на саму Трійцю. Здавалося, ніщо не віщувало біди. Навіть інтуїція, отой невидимий внутрішній голос, який завжди попереджав Володимира про небезпеку, на цей раз змовчав. Коли почув це страшне повідомлення, він з дружиною і дочкою відразу поїхав до Бугу. Все ще хотілося вірити, що це помилка, безглузда помилка. Можливо, Анатолій десь відійшов, заснув у кущах або зустрів знайомих. Поки не смеркло, бродили біля річки, яка на цей раз відлякувала і жахала своїми бездонними очима. Та все безуспішно... Попередили всі необхідні інстанції, але в неділю водолазів не дочекалися. Страх і відчай охоплювали все дужче і малювали перед очима страшні картини.
Тоді стали шукати у Литовежі Івана Макаровича. Хоч село велике, але цього чоловіка знають усі.
- Незважаючи на те, що він зовсім недавно переніс інсульт, отримав від кип’ятку опіки однієї ноги, не відмовив і не заставляв себе чекати, - пригадує той чорний у своєму житті день нововолинець Володимир Костюк. — О пів на одинадцяту ми вирушили з Макаровичем на пошуки сина. Десь в обідню пору прилучились водолази з Луцька, але, пірнаючи безрезультатно кілька годин, близько сьомої вечора залишили Буг.
А батько зі своїм поводирем настирливо продовжували пошуки. Адже була боязнь, що можуть справдитись підозри водолазів: якщо вода надто холодна – утопленик може випливти аж на дев’яту добу.
— Макарович визначив траєкторію руху і ми то по кругу, то вперед, то назад плавали в човні. Я періодично діставався дна. Витягали кущі, кореневища, навіть на велосипед натрапили. Десь близько восьмої години вечора в одному місці, яке можна назвати справжнім котлом за глибину більше шести метрів і підземні ходи, зупинились. Я ліг на воду, де мене страшно закрутило, пірнув на глибину і відчув, що там щось є. Макарович “кішками” тягнув... людину....
— Дякуючи цьому безвідмовному чоловікові, — не приховуючи свого важкого душевного стану, говорить Володимир, — ми сина похоронили за усіма християнськими звичаями. А поблизу місця, де трагічно загинув наш Анатолій, я обов’язково поставлю хрест як пересторогу для усіх, кого не вчить чужа біда.
РІЧКА, ЯК РІДНА СТИХІЯ
Через 10 днів після цього трагічного випадку відправилась на зустріч з цим унікальним чоловіком. Дарма було у літній день шукати Макаровича дома, хоча він як сільський господар має біля чого ходити. Іномаркою, яка з проблемами долає заквітчані травами лугові шляхи поблизу Західного Бугу, разом з колегою з Іваничівської районки та головою Іваничівської райради Катериною Парфенюк їдемо до озера, розміщеного неподалік річки, яке за свою зловісну властивість забирати у свої води людську душу у народі назвали “Безодня”. Наближаємось. На протилежному березі відпочиває кілька людей. Посеред озера – човен, на якому сидить двоє чоловіків. Вищий, поважної статури і серйозного погляду – це і є Іван Макарович Пучковський. На наше прохання підпливають ближче, знайомимось. На розмову погоджується, але з умовою не полишати своєї важливої роботи. Виявляється, напередодні знов втопився молодий чоловік, який приїхав з Луганська на будівництво шахти № 10. Отак, фактично на воді, довелося брати у цього “річкового аса” інтерв’ю.
— З Литовежа я родом. І хоч трудове життя провів на шахті № 7 (маючи диплом Дніпропетровського гірничого інституту, працював гірничим майстром – А. Л.), біля річки проводив багато часу, бо не уявляв себе без неї. Ще хлопчаком навчився не просто плавати, а й пірнати. Семирічним навіть вдалося перепливти Буг. Здається, що знаю кожен підводний камінь, кожен кущ і хід. Ой, не проста це річка, — зітхає Макарович. – Більше того, небезпечна і страшна. Є кілька надійних місць з піщаним берегом, де можна купатись. І знають про це місцеві люди, але чомусь не перестають випробовувати долю.
Іван Макарович неквапом розповідає невеселі історії пошуків утоплеників, але не перестає працювати зі шнуром – то опускає, то трохи піднімає. Через хвилину показує кінець: внизу прив’язані дві “кішки” – спеціальні гачки, один більший, другий менший. І пояснює:
— З шнурками легше шукати. А як я визначаю місце? По течії бачу, де може затриматись жертва води. Бувало, що цілу добу не зупиняючись шукали. Раніше я опускався на дно і сам, коли мав водолазний костюм. Продав його, хоча якби був, то ще спробував би пірнути.
— Іване Макаровичу, а все ж таки, з якого року ви займаєтесь пошуками утоплеників?
— Вже давно. При тому це раніше не зовсім як хобі було. Я офіційно був закріплений за Бугом як водолаз. При Терехову (перший секретар Нововолинського міськкому партії у 70-х роках – А. Л.) отримував навіть непогану зарплату – 105 рублів. Згодом офіційно не працював, але люди приходили, просили вдень і вночі – і мусив та мушу допомагати їм у біді.
206 утоплеників дістав з дна Західного Бугу і “Безодні” Іван Макарович. Розповідає далі, не спускаючи погляду з води.
— У пам’яті відклалися два випадки. Один – десятирічної давності. Колись шукали молодого шахтаря, а витягли аж двох, і вдалось обох відкачати. І сумний, коли років сім тому втопилась у “Безодні” відпочиваюча з групою однолітків 11-річна дівчинка. Коли шукав – серце стискалось, бо за мною слідкувало багато переляканих дитячих очей.
Поцікавилася я в Івана Макаровича, як рідні ставляться до його непростої і в певній мірі небезпечної роботи. Раніше, сказав, у будь-яку пору доби дружина завжди ходила разом з ним до річки, так переживала. А загалом рідні вже звикли. Тішились після його розповіді про те, що вдалося врятувати людину. Зо два десятки було таких щасливчиків.
...Кажуть, що Іван Пучковський з дна Західного Бугу піднімав навіть морені дуби 500-річної давності.
— Так, це правда, — з деяким захопленням коментує це чоловік. – А знаєте, скільки їх ще там, на незвіданій глибині? От би ці дерева з допомогою техніки витягти – безцінний матеріал для меблів. Тільки в тіні їх треба сушити. Певно, вони ще з тих часів, коли Бугом плавали кораблі...
І МАЙСТЕР НА ВСІ РУКИ
Як дізналась, Іван Макарович знається на дереві так добре, тому що і сам вміє багато чого з нього робити.
— Це незвичайний чоловік. Окрім того, що має природний дар пізнавати природу, – ніхто за нього краще не знає місцевість і Західний Буг у нашому районі, то він ще талановитий майстер, — каже про нього сільський голова Микола Кривонюк. – Ікона з дерева у новій церкві Святої Параскеви Київського патріархату – витвір його рук. Може запросто зробити такі елементарні речі, як ручка, ніж, карниз. І головне – безвідмовний. Іван Макарович для цього вдома має невеличкий верстат. А щоб щось більше зробити – то у нього немає часу. Бо ж, окрім цього, ще домашня господарка: свині, корова, птиця, 70 соток городу... Авторитетний і компанійський, каже про нього сільська громада.
А ще, мабуть, він може поділитись тим, як зберегти добре здоров’я. Хоча окремі його секрети відомі багатьом, бо вони на виду. Кажуть, Макарович взимку ніколи не носить шапку. І більшість свого життя проводить на природі. Маючи чимало років шахтарського стажу, він не отримує регресу. Не хоче, аби не почувати себе інвалідом. І останній штрих до його біографії. Розповідаючи про свого поводиря, мій нововолинський співрозмовник зазначив:
— Безкорисливий чоловік, відмовився брати гроші. У вас і так біда, каже.
Алла ЛІСОВА.