Я прийшов одного дня в чарівне місце нашого невеличкого парку, щоб, усамітнившись, вилити своє куце натхнення на папір...
Я прийшов одного дня в чарівне місце нашого невеличкого парку, щоб, усамітнившись, вилити своє куце натхнення на папір. Думки підганяли ручку. Але несподівано побачене змусило змінити тему спогадів... На парковій доріжці з’явилась пара молодих людей. Молодята пройшли повз мене, тримаючись за руки. А коли вони віддалились, я почув, як юнак тихо заспівав своїй подрузі якусь пісню. Видно, пісня сподобалась дівчині, бо за якусь мить вона кинулась хлопцеві в обійми. Подумки я побажав їм людського щастя та здоров’я до глибокого довголіття. А на папір лягли вже мої такі ж трепетні почуття, які довелось пережити півстоліття тому. Це було в Києві, де я проходив переддипломну практику. Одного дня ми з найдорожчою і милою мені, найгарнішою у світі дівчиною неквапливо прогулювались алейками Володимирської гірки. Складали плани, як будемо захищати дипломні роботи, розмірковували, куди направлять нас на роботу. Неподалік десь був гучномовець, і якраз почався концерт на замовлення. Серед багатьох інших особливо схвилювала одна задушевна пісня. І вже наступного дня, зустрівшись із своєю дівчиною, я, не маючи доброго музичного слуху, хриплуватим голосом наспівував своїй радості: “Что-то сердце, что-то сердце растревожено, словно ветром тронуло струну...”. А вже вона ніжним, як у соловейка голосом продовжувала: “О любви немало песен сложено — я спою тебе, спою еще одну”. ... Проводжаючи у парку журливим поглядом щасливу пару закоханих, я пошкодував за швидкоплинною своєю молодістю. Так хотілось, щоб через багато літ їм якісь добрі люди проспівали ту ніжну, милу, невідому мені пісню, яку співав юнак своїй супутниці. Щоб, почувши “свою” пісню, колишні молодята відчули себе вічно юними і щасливими. Як я почувався, коли слухав ліричні слова Михайла Матусовського. Ще й тепер, на старості, чарівні й незабутні мотиви бентежать душу. Ростислав ІВАНЮК. смт Ратне.
