ЖЕБРАЦЬКА ДОЛЯ

Маленька згорблена постать з простягнутою рукою мовчки кудись дивиться, поспішно і щиро дякуючи за подані копійки. Паперові гривні швиденько ховає до кишені неначе найдорожчу цінність, очевидно, щоб не вкрали — всяке ж тут буває. Зморщене обличчя рвучко піднімається вгору, щоб подякувати за допомогу. Але навколо — темнота... Вона сліпа. Та невимовну вдячність можна прочитати у кожній зморшці старенької і у вустах, що просять у Бога за ваше здоров’я.
Ця болюча картина вже звиклася, стала буденністю, як і цей центральний універмаг, і ця кав’ярня, де щоденно біля входу “підробляє” бабуся. А цей заробіток став суттєвою надбавкою до жалюгідної винагороди за довгі роки чесної праці, допомагає вижити їй, хворому синові і хворій сестрі.
— Ніхто мене не заставляє просити, життя заставило, — бідкається бабця. — Всю пенсію хвороба з’їдає, то синова, то сестрина. Трохи назбирала грошей, то вислала сестрі у Харків, бо вона тяжко захворіла. А на старість болячок багато взялося, сама не маю здоров’я, але мушу просити.
“І все-таки ми безжалісні до старості” — подумалось мені. — Замість того, щоб побути вдома, полікувати свої хвороби, згорблена старенька, тамуючи біль, щодня мандрує зі своїми нехитрими пожитками у центр міста”.
— Допомагає мені сюди добратися сусідський хлопець, який приїжджає в інститут. У нього дід заболів, я кажу, щоб відвіз у лікарню, а він каже, що нема грошей. То я їм деколи помагаю, — тихенько розповідає старенька.
Німе подивування викликала ця непідробна, істинна людська доброта, співчуття ще не зачерствілого серця. Бо рідко трапляється таке у теперішньому житті, насиченому клопотами і нестатками, байдужістю і навіть жорстокістю. Мабуть, не кожен зміг би, так важко добувши копійку, допомогти іншим. Нам зазвичай навіть не вистачає сумління по-належному оцінити оту страшну прикмету сьогодення — жебраки на вулиці, ми до цього притерпілися, з цим звиклися.
Страшна людська бездушність навіть спромагається на сумну статистику — скільки має в день той чи інший жебрак або ж на слова типу: “Та вона за день тут стільки має, що ти за день не заробляєш”. Доброта і співчуття нині вже не в моді. Збідніли людські серця у щоденній погоні за престижною іномаркою, модою, суперцінами і супертарифами.
— Раніше я сиділа коло центрального універмагу, але мене звідти почали гонити, тепер стою коло магазинів. Є добрі люди, деколи і їсти дадуть. А хіба б я просила, діточки, якби мені було добре? То не дай, Боже, нікому. Хіба я думала, що так мені буде.
Кожного разу крає сумління ця старенька згорблена постать, що стоїть чи сидить під стіною і мовчки дивиться в далечінь, нічого не бачачи, на собі відчувши всю жорстокість цього світу. Але попри все вона дякує Богові за поодиноких небайдужих перехожих, що допомагають хто копійкою, хто їжею, а хто і добрим словом.
— Дякую, діточки. Дай вам Боже здоров’ячка! — тихенько шепочуть вуста, до яких скочується стареча сльоза. А думки вимальовують тихий затишок — хотілося б посидіти вдома, потішитися онуками, мати те, що повинна мати старість. Адже саме тоді, коли літа повертають за обрій, людині так потрібні тепло, підтримка і турбота.
Валентина КУЦЬ.