Кілька десятків мешканців Луцького геріатричного пансіонату, відомого в народі під назвою будинок престарілих, переступили 90-річний рубіж. А Софія Шарлай дочекалася столітнього ювілею
Кілька десятків мешканців Луцького геріатричного пансіонату, відомого в народі під назвою будинок престарілих, переступили 90-річний рубіж. А Софія Шарлай дочекалася столітнього ювілею Зранечку у її «хаті» (а живе жінка в затишній, по-домашньому обставленій одномісній кімнаті) не зачинялися двері. Першими привітали жінку з ювілеєм працівниці пансіонату і, звісно, найближча сусідка Віра Тарасова. З нею старенька любить вести розмови про життя. Прибігла й колишня односельчанка, однокласниця покійної онуки Галина Давидчук (вона живе в Луцьку, тож частенько провідує бабусю). Софія Василівна ніколи не відзначала своїх днів народжень, не до них було за тяжкою селянською роботою і думками про хліб насущний. Тож ніяковіла, приймаючи вітання від директора геріатричного пансіонату Станіслава Оліферовича, начальника головного управління праці і соціального захисту населення облдержадміністрації Ірини Кисляк та її заступника Анатолія Романюка. Та посвітліло лице старенької, коли їй зав’язали салісову хустину разом із побажаннями доброго здоров’я. А воно, дякувати Господу, як для її віку, чудове. Коли торік бабусю приймали в пансіонат, то у медичній картці усі лікарі записали — «здорова». За час перебування тут Софія Василівна жодного разу не хворіла. Та й упродовж життя до медиків не зверталася. Якщо підкрадалася недуга — обходилася травами. Але рік тому впала і зламала руку, ногу. Це й стало причиною оформлення в пансіонат. Але кістки швидко зрослися, хоч у людей її віку через нестачу кальцію в організмі цей процес триває довгенько. Єдиний в здоров’ї Софії Василівни ганж — не дочуває. Та це, кажуть медики, вікове. Зате у свої сто років бабуся має світлу пам’ять. Пригадує своє життя вдома — за Бугом. Софія Василівна — переселенка. Народилася в Польщі, у селі Космів Крилівського повіту. Там зустріла своє кохання — Дмитра. Народила йому двоє діток — Геника і Казимиру. Але у 1939 році під час операції «Вісла» сім’ю вивезли в Україну. Опинилися Шарлаї у селі Угринів, що в Горохівському районі. Софію Василівну пам’ятають там як роботящу, добру, гарну господиню. І в хаті, і в дворі та городі у неї завжди був порядок. Жінка працювала на різних роботах в колгоспі, але встигала і шити. Обшивала не тільки свою сім’ю. Чимало дівчат, жінок ходили у пошитих нею сукнях, спідницях. А для себе майструвала незвичні тоді у селі капелюшки. Може, через них і називали жінку жартома «польською панею». Життя Софію Василівну не пестило. Рано покинув цей світ чоловік. Не встигла оговтатись, як померли ще молодими дочка з сином. — За рік поховала двоє дітей, — з сумом в очах згадувала жінка. Думала, що доживатиме життя з внучкою. Але та померла у 27 років. Тож залишилася Софія Василівна одна, як палець. Правда, є десь на півдні України синові діти. Та не згадують про бабусю. Тож найріднішими для неї стали односельці, сусіди. Вони й доглядали жінку. Не залишали одну, коли бабуся стала нерухомою. Добровільну опіку на себе взяла сусідка Віра Неліпович. Та й соціальний працівник частіше заходила. Бабуся, як й усі в її віці, ще за життя приготувала собі «вузлик» на смерть. А оскільки жила сама, то, щоб довго його не шукали, коли знадобиться, передала на сховок одній з сусідок. Але та померла. Бабуся доручила іншій. Та, за іронією долі, і ця померла. «Смертний посаг» перейшов ще до іншої. Ось так «кочував» поміж односельцями (дехто вже й побоювався брати його), поки не потрапив разом з Софією Василівною в пансіонат. Нині вона тримає його у шафі. Наказала санітаркам, коли помре, — поховати її в Угринові, біля чоловіка. — Бабуся випромінює позитивну ауру, неконфліктна, любить увагу і харчами не перебирає, їсть усе, що даємо, — розповідали працівниці пансіонату. — Але найбільше любить оселедці. Тепер Софія Василівна зможе частіше ласувати ними. Адже як довгожителька матиме більшу пенсію — 285 гривень. Євгенія СОМОВА. Фото Володимира ЛУК’ЯНЧУКА.
