КОРОВА І ГРОШІ ПІШЛИ ЗА ВІТРОМ

Я часто пишу про закордонні заробітки. І майже завжди мої співрозмовники кажуть, що за кордоном їм ведеться непогано: гроші добрі (за нашими мірками) заробляють, а незручності та прискіпливість, приниження, які доводиться пережити, можна забути, коли отримаєш заробіток. Та зрозуміло і мені, і читачам, що добре там, де нас нема. Але саме на таких “медових” речах будують різні афери підприємливі громадяни, які обіцяють за відповідну плату влаштувати на хорошу, а головне — високооплачувану роботу в чужій країні своїх земляків. Добре, коли все закінчується добре, а коли ж ні? Що робити людям, які потрапили на гачок шахраїв? Звідки чекати допомоги? Пишучи цей матеріал, хочу застерегти надто довірливих людей від тих, хто багато обіцяє, а тим більше, коли обіцянки дають зовсім незнайомі люди.
Ось так, повіривши солодким і, здавалося б, щирим словам незнайомого чоловіка, Наталія Мамедова з Губина Локачинського району, а разом з нею ще понад десять людей з інших сусідніх районів довірили свою долю, а також декілька сотень доларів якомусь Анатолію з Рівненської області.
Була обставина, яка змусила Наталію Миколаївну залишити дитячий садок, де вона працювала 15 років кухарем, в надії заробити — це те, що її старша дочка закінчує 11 класів і планує навчатись далі. А всі добре знають, що вища освіта в нас коштує дорого.
— Приїхала моя сестра з Володимир-Волинського району і розповіла, що тамтешні жінки збираються в Іспанію. Будуть мити посуд та прибирати у місцевих барах за 600—700 доларів у місяць. Вона й запитала, чи не хочу я поїхати з ними. Звичайно, я хотіла. Бо, отримуючи 0,25 чи 0,50 ставки, дитину не вивчиш. З господарства також великого прибутку нема. Чоловік інвалід третьої групи, намагається допомогти мені, але... Отож, вирішила — їду,— пригадує тепер Наталія Миколаївна.
Терміново почала оформляти необхідні документи. Найперше отримала закордонний паспорт. Всі інші клопоти на себе взяв Анатолій, який мешкав у місті Костопіль Рівненської області. З людьми, яким він обіцяв роботу, чоловік спілкувався через посередника — Людмилу. Саме вона повідомляла про умови та час від’їзду, який щоразу переносився.
— Я заплатила 600 доларів і почала готуватись до подорожі. Та Людмила декілька разів телефонувала і говорила, що вирушати будуть наступного місяця, бо, мовляв, ще не все готово. Ось так я “їду” ще з травня 2003 року,— гірко зітхає.
Щоб отримати необхідну суму, жінка продала корову, оформила кредит у банку та позичила дещо у людей. Всі ці гроші, так би мовити, пішли за вітром... А віддавати ж їх потрібно. Чоловік отримує пенсію, Наталія стоїть на обліку в районному центрі зайнятості, з того і вертають поступово борги. Здавалося б, те, що їх “кинули”, як модно зараз говорити, люди повинні були зрозуміти через декілька тижнів. Та ніхто не хотів думати про обман. Лише коли Людмила на пошті отримала пакунок, де були закордонні паспорти (добре, що хоч вони не загубились) всіх тринадцяти громадян, тоді стало відомо, як їх ошукали. Одразу звернулись у правоохоронні органи. Було відкрито кримінальну справу. З Волинської області її відправили на Рівненщину.
— Ми їздили туди давати свідчення. Після допиту міліціонери за вказаною адресою шукали Анатолія. Та знайшли лише двоє дітей і дружину, яка сказала, що давно розлучена з Анатолієм і тому нічого не знає про його справи. Ось поки і все, що я знаю. Рівненські правоохоронці пообіцяли: коли знайдуть афериста, обов’язково повідомлять. Та поки ніяких новин, хоч уже минув майже рік,— завершує розповідь жінка, яка, окрім грошей, втратила і віру.
Руслана ТАТАРИН.
Локачинський район.