А на сьому хіміотерапію грошей – нема…

…Містом ішов… букет квітів. Великий букет польових ромашок з довгими стеблами. Тільки той перехожий, хто опинявся зовсім близько від букета, міг помітити, як «ідуть» ромашки — їх, обхопивши обома руками, несе чоловічок, зростом не більший за… самі квіти.

– Лікарські? – перепитував дехто із здивованих громадян.

– Ага, – чомусь сміявся, відповідаючи, чоловік.

… Через деякий час в одній із кімнат гуртожитку п’ятого ковельського училища на підвіконні стояло відро з ромашками, які затуляли ледь не все вікно. Поряд сидів чоловік і пильно вдивлявся у двір. І квіти, і чоловік чекали одну і ту ж людину.

– То були найпам’ятніші квіти, подаровані мені Миколою, — усміхається Світлана. — У той день він їздив на тренувальні збори на Світязь, а я — в село. Приїжджаю – і тут такий сюрприз…

Микола ненавидів слово «карлик». Воно влізло йому в печінки, в душу, здається, навіть у повітря, яким дихав. «Карлик» — боліло-кололо. Інколи закипав і зі злістю стуляв кулаки, інколи розвертався і біг-біг-біг. Ховався в закутки, щоб ніхто його не бачив, і давав волю сльозам…

Йому так і не вдалося вирости вищим за свої 129 сантиметрів.

…Запрошення у секцію вільної боротьби стало для Миколи рятівним кругом. Погодився. Спочатку, щоправда, йшов на тренування тільки з одним бажанням – навчитись натовкти пику сильнішому за себе, відомстити за «карлика». Але дуже скоро відчув, що тут, у спортзалі, – його друга домівка, сім’я… Тому віддавався на тренуваннях повністю. І результати не забарились – став кращим у своїй ваговій категорії на Волині, був у призерах в Україні. Клав на лопатки високих здорових хлопців!

Перед Миколою постав непростий вибір: боротьба чи ті 10 сантиметрів, на які міг підрости. Спорт для нього був усім. Але ж, мучився хлопець, на іншій шальці терезів – цілих 10 сантиметрів! Десять! У той час, коли він молив Бога навіть про один.

Спорт став його життям, з ним було пов’язано багато мрій. Але найзаповітнішою все одно залишалась мрія підрости…

Шанс стати вищим був. За допомогою апарата Єлізарова ноги можна «витягнути» на кільканадцять сантиметрів… Але Миколу попередили: після операції треба буде зав’язати зі спортом. Зі спортом, який повернув його у життя, і з яким пов’язував своє майбутнє… Перед Миколою постав непростий вибір: боротьба чи ті 10 сантиметрів, на які міг підрости. Спорт для нього був усім. Але ж, мучився хлопець, на іншій шальці терезів – цілих 10 сантиметрів! Десять! У той час, коли він молив Бога навіть про один.

Операція передбачала госпіталізацію майже на два роки. Ноги спочатку ламають, після чого вони зростаються, витягуючись. Після операції майже гарантовано постійний біль, постійне підліковування по кілька разів на рік… Микола не спав ночами. Але зрештою таки наважився. Наважився здійснити свою дитячу мрію. Оперцію йому зробив ковельський лікар Володимир Войтюк, учень Єлізарова.

…У лікарні Микола провів рік і вісім місяців. Став вищим на 10 сантиметрів – тепер його зріст 139 см. До спорту він так і не повернувся. Але не шкодує.

– Головна компенсація – навіть не ті 10 сантиметрів, а Світлана – моя дружина. Нас познайомила лікарня. І це було кохання з першого погляду!

…Їхній роман розвивався дуже швидко. Через кілька місяців Микола і Світлана одружились. Село, в якому жила жінка, гуло: поміняла здорового чоловіка на «малюка».

– Очима я бачила, але серце не відчувало, що він менший. Тепер з гордістю можу сказати, що з таким чоловіком не страшно ходити і ввечері.

Практично одразу Світланині восьмирічний син і семирічна донька стали називати Миколу татом. А незабаром у них з’явився братик Богданчик.

– Очима я бачила, але серце не відчувало, що він менший. Тепер з гордістю можу сказати, що з таким чоловіком не страшно ходити і ввечері.

Так учотирьох (поки старший син не одружився, жили вп’ятьох) у гуртожитській кімнатці, розміром три на три метри (!)…

Після цієї публікації у «Волині» тодійшній голова Волинської обласної державної адміністрації Анатолій Француз розпорядився, щоб сім’ї виділили нормальну квартиру. І ми їздили до них у Люблинець, що поруч із Ковелем, на новосілля! Микола нас розважав різними трюками, адже опанував фах фокусника і разом зі Світланою гастролювали з цирком. Таким красивим хепі-ендом закінчилося тоді наше знайомство із Крамами.

І ось цей дзвінок через 14 років. Страшний дзвінок у редакцію.

І ось цей дзвінок через 14 років. Страшний дзвінок.

… – Світлана сама не наважиться просити. Але вже пройдено 6 хіміотерапій, щоб вилікувати від найстрашнішої хвороби. Вона тримається… Але на сьому хіміотерапію, яку вже треба проходити, коштів не назбирали…

А потім розмова із самою Світланою в редакції. Їй ніяково і незручно. Просити…

Не втримує сліз, коли розповідає про велич простих людей. Сусідів по палаті з онкодиспансеру, які, потрапивши у таку ж біду, як і Світлана, віддають їй свої останні 100 гривень. «Ми теж напозичалися. Але лікарі сказали, що найстрашніше вже пройшли. Будем жити — заробимо і віддамо. А вам вони більш ніж потрібні… Хай Бог і лікарі вас врятують…»

І люди – так хочеться додати до цих слів. Щоб Світлана побачила внуків Богданка. Щоб Микола, який стільки натерпівся у житті, поки зустрів щастя, не втратив його так швидко.

Світлана має вистояти заради цього букету ромашок, який став сонцем. Не тільки для них…

Банківські реквізити для благодійної допомоги Світлані Крам:

ПАТ КБ «ПриватБанк»

код ОКПО 14360570,

МФО 305 299

Рахунок отримувача:

29 24 48 25 50 91 00

Призначення платежу:

для поповнення картки

№ 51 68 75 73 11 65 77 89

Крам Світлана Іванівна

ІПН 23 85 02 10 04.