ТАКІ ВЕЛИЧНІ І ТРАГІЧНІ ІМЕНА - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.32 € 32.11

ТАКІ ВЕЛИЧНІ І ТРАГІЧНІ ІМЕНА

Працюючи нещодавно у Державному архіві Волинської області, випадково натрапила на статтю професора Івана Фещенка-Чопівського “Цементування заліза і сталі бором і берилієм” у збірнику наукового товариства імені Т. Шевченка, що виходив у 20-их роках минулого століття у Львові...

Працюючи нещодавно у Державному архіві Волинської області, випадково натрапила на статтю професора Івана Фещенка-Чопівського “Цементування заліза і сталі бором і берилієм” у збірнику наукового товариства імені Т. Шевченка, що виходив у 20-их роках минулого століття у Львові.
За інших обставин я б, мабуть, не звернула на цю публікацію жодної уваги, оскільки нефахівець у галузі металургії, коли б не одна обставина: кілька тижнів тому по телебаченню подивилася програму Оксани Марченко “Імена”, яка мене дуже зацікавила. Досі про Івана Фещенка-Чопівського знала хіба що із короткої біографічної довідки. А творча група програми “Імена” наче розшифрувала ці скупі рядки, примусивши й гордитися талановитим земляком, і співпереживати круті повороти ще однієї загубленої долі.
Іван Фещенко-Чопівський родом із містечка Чуднова неподалік від Житомира, випускник хімічного факультету Київського політехнічного інституту. Вчився на цукровара, але, побачивши одного разу металургійний процес, назавжди захопився металом, проблемами його хіміко-термічної обробки, зміцнення поверхні. Його монографію з проблем металознавства на початку минулого століття провідні вчені називали “настільною книгою всякого інженера”. Окрім того, він написав “Економічну історію України”, “Економічну географію України”, дослідження “Цукрова промисловість на Україні” та ряд інших.
Фещенко-Чопівський не міг стояти осторонь тих непростих політичних процесів, які відбувалися в Україні на початку минулого століття. Він активний діяч Української партії соціалістів-федералістів, член Центральної Ради і Малої Ради (1917 р.), а з кінця лютого 1918 року — міністр торгівлі і промислу в уряді Всеволода Голубовича, заступник голови і міністр народного господарства в уряді Остапенка (1919 р.).
А далі Іван Фещенко-Чопівський, як і більшість українських політичних діячів того часу, опиняється в еміграції й з 1922 року він уже професор металургії й металографії Гірничо-Гутничої академії в Кракові. Польська сторінка у житті видатного українського вченого є вельми цікавою й драматичною. Він стає радником у справах військової продукції Польщі. Наприкінці війни, коли у Польщу ввійшли радянські війська, у квартирі вченого у Катовіцах поселилося двоє дуже ввічливих радянських офіцерів. Як згодом з’ясувалося — із “Смершу”. У 1945 році його заарештували, відправили до Києва й посадили у Лук’янівську в’язницю, а далі — Сибір, табірна система “Інтлагу”... Помер 2 вересня 1952 року і хоч, без сумніву, належить до тих імен, якими б Україна мала гордитися, на своїй батьківщині майже забутий. І присвячена йому телепрограма із циклу “Імена” — чи не перша і досить вдала спроба заповнити яскравою й живою барвою ще одну “білу пляму” в нашій історії.
У зв’язку з цим не можна оминути й попередню програму із цього циклу, присвячену знаменитій українській родині Терещенків, представникам козацько-міщанського роду із Глухівщини, який 1870 року дістав дворянський титул. Із першими кадрами телепрограми, присвяченої Терещенкам, пригадався епізод двадцятилітньої давності, який чомусь вкарбувався у пам’ять. Доскіпливий відвідувач Київського музею Тараса Шевченка запитав у молодого екскурсовода: “А кому раньше принадлежало это здание?”. “Сахарозаводчику Терещенко”,— була відповідь. Окрім того, що це були “дуже багаті люди”, молодий екскурсовод, на жаль, нічого більше додати не зміг. Воно й не дивно. У радянської влади було чимало причин оточити глухою стіною мовчання цю зелену гілку нашої історії. І не лише тому, що за радянськими мірками й стереотипами добрих і порядних поміщиків існувати взагалі не могло. А ще й тому, що саме онук Миколи Терещенка Михайло, ставши відомим фінансистом (сам Ротшильд запросив його до співпраці у своїх англійських банках) і отримавши за кордоном доступ до багатьох секретних фінансових документів, виявив, що Володимир Ульянов (Ленін) був німецьким агентом, за що отримував відповідну винагороду.
Не міг радянський екскурсовод розповісти і про те, що на міжнародній виставці у Парижі, до відкриття якої спеціально була збудована знаменита Ейфелева вежа, цукор українського промисловця Терещенка отримав нагороду за якість. Чи про те, що робітники на його заводах жили, як при комунізмі: були забезпечені житлом, харчуванням, мали свої лікарні, їх посилали вчитися й оплачували навчання, тобто, за нашими нинішніми мірками, вони були соціально захищені. А “узурпатор”-поміщик був дуже набожний і постановив 80 відсотків прибутків витрачати на доброчинність і меценатство. Та будував він не лише церкви. У родинному гнізді Терещенків — Глухові — дотепер збереглися приміщення банку, безкоштовної лікарні ім. Святої Єфросинії, ремісничого училища, чоловічої й жіночої гімназій, будинки для вдів, збудовані для земляків цією родиною. На їхньому гербі красувався напис: “Прагнення до суспільних благ”.
Родоначальник цього роду — Артемій Якович Терещенко — був сином купця, який торгував хлібом і деревиною. Розбагатів під час Кримської війни на постачанні хліба й корабельного лісу для війська, потім зайнявся цукроварінням та іншими галузями промисловості. Після селянської реформи 1861 року Артем Терещенко і його сини — Микола, Федір і Семен,— скуповуючи поміщицькі маєтки в Україні й Росії, стали на початку ХХ століття одними із найбільших землевласників імперії (понад 140000 десятин землі) і найбільшими цукрозаводчиками в Україні: у 1911—1912 роках мали десять великих цукроварень.
Микола Терещенко (1820—1903) був відомим меценатом й одним із фундаторів київських та Глухівського музеїв. Його мистецькі колекції стали основою майбутніх музеїв українського і російського мистецтва у Києві, а його донька Варвара разом із чоловіком Богданом Ханенком була фундатором музею Західноєвропейського мистецтва в українській столиці й ініціатором художньої промисловості (майстерні вишивок) на Київщині.
Про онука Миколи, Михайла Терещенка (1888—1956), ми уже згадували, він став відомим російським політичним діячем, членом ІV Державної Думи, був міністром фінансів і міністром закордонних справ тимчасового уряду, брав участь у переговорах із українською Центральною Радою. Після Жовтневої революції емігрував, помер у Монако.
На наш погляд, програма, присвячена родині Терещенків, вийшла однією із найцікавіших, найемоційніших — і в силу величезного масиву матеріалу, і завдяки майстерності та колосальній дослідницькій роботі, виконаній автором передачі та творчою групою. Особливо вражаючі й незабутні інтерв’ю із нащадками родини, розкиданими тепер по всьому світу. Наприкінці залишилася інтрига: чи вдасться їм знову започаткувати свою справу у прадідівському Глухові, у нинішній незалежній Україні?
Власне, кожна із програм Оксани Марченко із циклу “Імена” несе у собі не лише значний пласт інформації, але й потужний емоційний заряд, котрий досягається скрупульозним пошуком і відбором фактів, умінням ведучої вчасно залишитися “за кадром”, даючи змогу якомога повніше висловитися живому свідкові, або віднайденому архівному документу. Ми ж докладніше зупинилися саме на двох згаданих програмах, бо вони допомагають ще раз пересвідчитися, що ми маємо що показати світові не лише в галузі культури і мистецтва.
Втім, коли вже вести мову про мистецтво, то не можна не згадати програми “Імена”, присвяченій нашій славетній співачці Соломії Крушельницькій. І знову — тріумф неперевершеного таланту на світових сценах — Петербург , Париж, Рим, Неаполь, вісім сезонів у Варшаві та пекуча драма особистого життя... Здавалося б, як міг тонкий психолог у літературі Василь Стефаник вимагати у своєї коханої залишити сцену й стати домогосподаркою?! І нарешті — неймовірна, жорстока трагедія останніх років життя актриси у рідному Львові, самотність, приниження... І, на щастя, не забута могила на Личаківському цвинтарі.
Ну чому ми так легко погоджуємося, що “нема пророків у своїй вітчизні”?! Чому починаємо цінувати й воздавати шану лиш після безповоротної втрати? Невже справа лиш у нашій ментальності?
Втім, Оксана Марченко робить спробу заперечити це програмою, присвяченою прекрасному акторові, художньому керівникові Національного драматичного театру ім. І. Франка Богданові Ступці. Передбачаю, що саме ця програма була сприйнята особливо неоднозначно, оскільки багато хто не сприйняв Богдана Ступку “у ролі” міністра культури України, яку йому довелося “грати” всього рік і п’ять місяців, хоча сам пан міністр називав своє відомство “міністерством оборони культури”. Водночас, багато хто не може простити Богданові Ступці участь у кінофільмі польського режисера Єжи Гофмана “Вогнем і мечем”, де актор зіграв роль гетьмана Богдана Хмельницького. Йдеться ж не про гру Богдана Ступки, а про те, що окремі епізоди фільму виявилися для українців вельми принизливими.
І все ж Богдан Ступка залишиться в історії українського кіно й театру великим актором, котрий уміє, за висловом режисера Павла Чухрая, не лише грати, а й думати на екрані. Згадаймо хоча б “Білий птах з чорною ознакою” або роль Тев’є, зіграну понад 300 разів у виставі за п’єсою Шолом Алейхема “Тев’є Тевель” із неперевершеним власним трактуванням актором теми “маленької людини”.
Ось і виходить, що кожен зацікавлений глядач, який хоч раз чи двічі побачив програму Оксани Марченко “Імена”, буде неодмінно знову шукати її у програмі телебачення. Щоб відкривати для себе нові сторінки нашої історії і яскраві постаті, збагатитися новою інформацією, щоб дивитися і думати, аналізувати, співставляти, щоб сперечатися, не погоджуватися, обурюватися, а значить — не бути байдужим.
Рядовому глядачеві, зрештою, не так уже й важливо, якими засобами досягається ота магія притягальності, коли не хочеться переключати канал, коли чекаєш і шукаєш “свою” передачу в телепрограмі. Та все ж він обов’язково помітить високий професіоналізм авторки й ведучої Оксани Марченко й усієї команди програми, котрим вистачило “дихання” не на дві—три передачі, а на тривалий цикл із найрізноманітнішими, але щоразу цікавими героями й темами.
Оксана Марченко, вельми вродлива й приваблива жінка, щасливо уникла спокуси зайвий раз “покрасуватися” на екрані, “перетягуючи” на себе основні акценти сюжету. Натомість маємо ретельно продумане чергування документальних кадрів, частенько — доволі рідкісних, із динамічними інтерв’ю, влучними коментарями. Відтак діалог ведучої із героєм часто плавно перетікає у відвертий, щирий монолог, але без отої розв’язної відвертості, виливання душі на публіку, які вже набили оскомину в деяких популярних телешоу, розрахованих на невибагливого обивателя.
Цілком зрозуміло, що за усім цим стоїть досвід, професіоналізм, помножені на повсякчасну готовність до пошуків і нелегкої праці. Оксана Марченко своєю програмою робить майже неможливе: поєднує класичні, на перший погляд, іноді застарілі прийоми тележурналістки із глибоким, небанальним баченням проблем сучасності у тісній сув’язі із нашою новітньою історією. Завдяки зусиллям і таланту творчої групи проекту на чолі з Оксаною Марченко ця історія оживає, зблискує невідомими досі гранями.
Добре, що “Імена” сьогодні можна бачити не лише на Першому Національному, а й на УТ-2, на регіональному телебаченні. І щоразу вона знаходить своїх щирих і зацікавлених шанувальників.
Мирослава ВИШНЕВСЬКА.