Луцькі школярі протягом місяця були повноправними німецькими уянями...
Луцькі школярі протягом місяця були повноправними німецькими уянями Як згадує директор Луцької гімназії № 4 Олександр Мишковець, ідея, щоб дружити навчальними закладами народилася у серпні минулого року, коли делегація німецького товариства “Мости дружби в Україну” приїхала до Луцька на запрошення громадського об’єднання “Рідне місто”. — Гостям з Німеччини дуже сподобалась тоді наша гімназія,— розповідає Олександр Андрійович,— а найбільше те, що наші діти спілкувалися з ними добротною німецькою мовою. Найперше вони запросили до себе вчителів німецької філології з гімназії разом із завідувачкою кафедри німецької філології нашого держуніверситету імені Лесі Українки Вірою Миханько. Ми перебували в Німеччині, зокрема в місті Герфорді, понад тиждень і побачили всю тамтешню систему освіти — від дитячого садочка і до класичного німецького університету. Тоді й домовилися, що наші учні побувають в Німеччині, а німецькі — в Україні, в Луцьку. Перше запрошення отримали від беруфколеджу, професійної школи, аби група наших школярів протягом місяця навчалася в цьому коледжі нарівні із німецькими учнями. Як це відбувалося, як почували себе юні лучани в ролі німецьких учнів кореспонденту “Волині” розповіла одинадцятикласниця гімназії № 4 Тетяна Зінчук. Як виявилося — це професійний технічний коледж економічного напрямку з поглибленим вивченням оподаткування. Навчання тривало п’ять днів на тиждень по 6—7 уроків, а ввечері господарі організовували для юних гостей з Волині цікаві екскурсії. Жили в німецьких сім’ях, де спілкувалися виключно німецькою. До того ж німецькі педагоги розмістили наших школярів по різних класах, аби ті не могли спілкуватися між собою. Наші не розчарували господарів, а приємно дивували. А ось самих їх дивувало багато що, насамперед, відсутність у німецькій школі таких предметів, як фізика, хімія, фізкультура. — А навіщо?— у свою чергу дивувалися німці. — Для цього є спеціалізовані школи, хто хоче — там навчається. Отож, коледж їхній — це ніби наше профтехучилище, бо після його закінчення діти отримують певну спеціальність. Втім, дітьми їх можна назвати умовно, бо в одному класі були і шістнадцятирічні, і двадцятирічні, і навіть учень 23 років. — Як це так можливо?— дивуюсь я. — А так і можливо,— пояснює Таня. — Там щодо цього — повна демократія. Можна прийти, повчитися у коледжі якийсь час, потім покинути і знову повернутися. Аби платив 40 євро за місяць. Навчання, освіта — це твоя особиста справа, це повинно бути потрібно насамперед тобі самому. Ось в такій чудернацькій, з нашого погляду, школі протягом червня і частини липня й навчалися юні лучани Анастасія Мишковець, Катерина Кандиба, Володимир Журибіда, Ольга Зубчик, Ігор Гіматов, Тетяна Зінчук. Освоювала німецькі педагогічні премудрості їхній педагог Галина Сергіївна Кандиба. Виявляється, в “бідних” дойче-школярів влітку канікули тривають тільки шість тижнів. І ще по два тижні восени, взимку і навесні. Німці в усьому пунктуальні й вважають, що відпочинок після навчання повинен наставати через рівні проміжки часу. На лучан обрушилися незвичні предмети — “господарство”, “економіка”, до того ж кожен учень повинен добре вміти спілкуватися з комп’ютером і демонструвати вміння діставати з нього дані з навчального предмета. А ще вчилися заповнювати всілякі рахунки, і як і їхні німецькі ровесники, на зубок знати, який відсоток якого податку мають платити, а який можна і не заплатити, як формується кінцева ціна за продукт. Знайомими предметами були математика і біологія, а от на інформатиці спершу взялися за голови — треба було швидко освоїти роботу з офісними програмами, роботу з сайтами. — І як вас оцінювали?— цікавлюся. — У моєму класі нам оцінок не ставили. Але хитрі німецькі педагоги робили вигляд, що вони не знають, що ми в них тимчасово і питали, як і своїх постійних учнів. Мій однокласник Володя Журибіда здивував усіх, коли контрольну роботу написав на “одиницю”. — Який жах! Навіщо ж він брався? — Авжеж, жах!— сміється Таня. — Там одиниця — найвища оцінка. Це для всіх був шок. Адже такої оцінки не спромоглися отримати його німецькі однокласники. І ще він здивував своїми відповідями, своєрідним коментарем до контрольної. Звісно, німецькою мовою. — Чим відрізняються німецькі діти, школярі від українських?— цікавлюся. — Насамперед тим, що вони без комплексів. Виявляється, в німецьких школах не існує ніякої форми, ніяких правил щодо одягу. Хочеш приходити на уроки у джинсах — будь ласка. Дивувало те, що під час уроку німецьким учням дозволяється... розмовляти і вільно спілкуватися між собою. Хоча вони й не часто це собі дозволяють. Навіщо, якщо на розмови нема заборони? Дивувало наших учнів те, що їх німецькі однокласники приносили на уроки сік, мінеральну воду, і коли хотіли, спокійно собі пили. Нема у німецькій школі перерв після уроків. На шість уроків лише дві перерви по п’ятнадцять хвилин. Хочеш підготуватися в школі до уроку, виконати домашнє завдання, підготувати реферат — тобі на перше ж прохання дадуть ключі від класу з комп’ютерами. За допомогою комп’ютера можна знайти силу-силенну наочного матеріалу з будь-якого предмета. І що цікаво, якщо учень на уроці достроково виконує якесь завдання, далі може шукати будь-що в комп’ютері, це вже твій вільний час. Німецькі учні на уроках відповідають “сидячи”. Можуть читати реферат, який добровільно написали з теми. Нікого не дивує і те, що поруч сидять шістнадцяти- і двадцятирічні, що учні перестають вчитися і знову потім з’являються. Педагоги пояснюють: їхнє завдання — дати знання, а те, як засвоюють, що хочуть знати, а що не хочуть — це особиста справа учнів. Кожен з батьків учнів має кілька машин і для себе, і для своїх дітей. Мають машини навіть учні, батьки яких працюють упакувальниками коробок на фабриці. Але тут повсюдне життя у кредит. У кредит купляються будинки і квартири, машини і побутові речі. Німці, старі й юні, хапалися за голови, коли дізнавалися, що в нас будівельні та інші кредити даються під 15—20 відсотків. У німців же три, від сили п’ять. І всі звикли, що можна жити в будинку, виплачувати його вартість протягом тридцяти років. Щоправда, аби мати можливість виплачувати ті ж кредити, потрібно працювати. І працювати добре. Були ще й екскурсії в музеї. Був прийом у бургомістра Герфорда. Був випадок, коли Таня відстала від товаришів і заблукала у зоопарку, складала справжній екзамен на знання розмовної побутової німецької мови, розпитуючи дорогу. І був прощальний вечір, де виявилося, що німецькі школярі добре знають і світлі, й болісні сторінки своєї історії (про того ж Гітлера, якого вважають ганьбою нації) і хотіли б приїхати вчитися до Луцька, бо Україна тепер для них реальна країна. Володимир ЛИС.
