Довідавшись із публікацій у «Волині» багато нового про український свій родовід та шанобу, з якою і тепер згадують люди в селі Скриголове Горохівського району його прапрадіда Федора Савчука, став священиком Юрій Іванов із села Сінєгорьє, що в Кіровській області сусідньої Росії
Довідавшись із публікацій у «Волині» багато нового про український свій родовід та шанобу, з якою і тепер згадують люди в селі Скриголове Горохівського району його прапрадіда Федора Савчука, став священиком Юрій Іванов із села Сінєгорьє, що в Кіровській області сусідньої Росії Упродовж ряду минулих літ це вже стало традицією: приблизно два-три рази на рік горохівчанка Галина Корніївна Павлюк, з котрою познайомила журналістська робота над «білими плямами» в нашій історії, передає мені при зустрічі чергове вітання від жительки села Сінєгорьє Нагорського району Кіровської області, що у Російській Федерації, Антоніни Дмитрівни Іванової. А час від часу передає і її вдячність, адресовану редакції «Волині» за ту чи іншу статтю, опубліковану в нашій газеті. І дарма, що з Антоніною Івановою я ніколи не бачився та й навряд чи коли побачусь, що лежить між нами неабияка відстань і в просторі, і в часі. Попри цю обставину я ніколи не сумнівався в щирості побажань та вітальних слів Антоніни Дмитрівни, бо твердо переконаний — продиктовано їх великою любов’ю до України, звідки нагло вирвала і кинула в чужі світи її родину сталінщина під приводом боротьби з «українським буржуазним націоналізмом». Але в розповіді Галини Павлюк про черговий лист із Сінєгорья, яку почув весною нинішнього року, було те, що не тільки схвилювало і просто по-людськи розчулило. — Я торік восени написала була Тоні, — говорила мені пані Галина, — що ви перенесли тяжку хворобу і отримала у відповідь таке: Тонін син Юра, цього ми ще не знали, став священиком. І коли ви були в лікарні, він відправив у церкві, де настоятелем, службу Господню за ваше здоров’я. Подумки я дякував далеким друзям із російського Сінєгорья, тайга довкіл якого і досі озивається українською мовою. Дякував отцеві Юрієві Іванову та його пастві, котра під хресним знаменом подумки чи вголос повторювала на тій службі слова молитви за здоров’я раба Божого, дякував Антоніні Дмитрівні. А відтак попросив Галину Корніївну висловити їм мою вдячність у черговому листі, вже твердо знаючи, що при першій нагоді розповім про все читачам «Волині». Річ у тім, що в почутому від пані Галини, а потім прочитаному в листі Іванової, була для мене одна несподіванка. У зв’язку із нею з’явилася і цілком резонна підстава вважати, що саме «Волинь» розбудила в Юрієві з російського Сінєгорья приспаний, мабуть, до якоїсь пори генетичний код кількох поколінь одного роду з українського села Скриголове. Адже доти на подібний вибір Юрія Іванова, котрий, як повідомляла в листах Антоніна Дмитрівна, то у своєму районі десь працював, то їздив на заробітки до Москви, жодних натяків, здається, не було. Галина Павлюк (у дівоцтві — Войтович) та Антоніна Іванова (в дівоцтві — Савчук) — уродженки села Скриголове, двоюрідні сестри. Обоє були юначками, коли батьків їхніх разом із ними комуно-більшовицька тодішня влада депортувала. Савчуки опинилися у номерному спецпоселенському посьолку в тому ж Нагорському районі Кіровської області. У Прокоп’євськ Кемеровської області проклалася невільницька дорога Войтовичам. Звичайна, як на ті роки, ситуація. І доля така ж, як у сотень тисяч інших. Як усіх спецвиселенців, з України їх везли з наміром розвіяти по далечах «необ’ятной родіни» безповоротно. Як в усіх, двічі брали підписку, що «добровільно» згодні жити в місцях спецпоселення, коли минув визначений термін. Попервах — строком до двадцяти літ, потім — довіку. Тож немає нічого дивного, що в Україну із вивезених по Другій світовій війні дочок її та синів повернулись далеко не всі. Але й далеко не всі із тих, хто став для України відрізаною скибою, зберегли у собі ту любов до Батьківщини, котра вчувається в листах пані Антоніни. Кортіло знати про рідні краї усе. І коли Галина Павлюк вислала їй вирізану з «Волині» статтю про рідне Скриголове, — радощам не було меж. Ішлося ж в статті про те, що в недалекому минулому взагалі було під найсуворішою забороною. Із статті з’ясувала для себе — люди у Скриголовому про Савчуків не забули. Так відбулося перше знайомство Антоніни Іванової з нашою газетою та автором. Продовжуючи тему, порушену в черговій якійсь публікації «Волині», Антоніна Дмитрівна у наступному листі розповіла, що першим з їхньої сім’ї у тих роках було репресовано «за націоналізм» рідного її брата Івана. Опинився в Луцьку в тюрмі. Тим часом одна із його сестер — Текля — уникла висилки лише завдяки тому, що була вже замужем, «на іншій фамілії» і мешкала у Львові. «Так от і сталося, — написала, — ми були вже тут, як Іван прийняв муки за те, що нікого не продав. Мама довідалися, що вже Івана нема, і їх зразу паралізувало. Помучилися три місяці й померли. В ті часи ще не було у нас ніяких фотографів, але був у посьолку художник. Я попросила його, щоб зрисував маму в труні і послала рисунок Теклі. Потім з того рисунка їй зробили фото, ніби ми всі, а серед нас і Іван, стоїмо біля мами. Якась продажна шкура побачила те фото, донесла енкаведистам. Бідну Теклю арештували і двоє діб допитували, де знаходиться Іван. Його вже нема, бо самі замучили, але боялись, що є ... « Знищений комуно-більшовизмом Іван Дмитрович Савчук доводився правнуком заможному скриголівському селянинові Федорові Остаповичу Савчуку, котрий на власні кошти і збудував тут православну християнську церкву, що освячена у серпні 1900 року стоїть і понині. Ким був би Іван, аби залишився живим, не скаже тепер ніхто. А Федорів онук, рідний Іванів дядько Андрій Стахович Савчук, вочевидь, успадкував релігійність від діда, був священиком. Але й у духовному сані був переконаним патріотом України, про що свідчить збережений у родині його ж щоденник. Та й чи могло інакше бути там, де з вірою в Бога шанували й пам’ять про родовід свій з глибин щонайглибших? «Не перестаю гордитись за своїх предків, — написала два роки тому у відгуку на опублікований «Волинню» мій нарис «Викопані дзвони співають знову», Антоніна Іванова, — що їх так високо оцінила тепер скриголівська громада... Як я читала ті вирізки з газети своїм домашнім, звичайно, з перекладом на російську, то моєму синові Юрі дуже захотілось поїхати на мою Батьківщину...» На Батьківщину своєї матері праправнук Федора Савчука Юрій Іванов поки що не приїздив. Але нема сумніву, що гордість її «за своїх предків», якою виповнювалося серце, коли читала надіслані Галиною Павлюк вирізки з «Волині», перелилася співом викопаних дзвонів і в серце сина. Так із далеких відстаней та глибин часу прийшов поклик, котрий невдовзі змінив життя. Юрій Іванов став священиком. А зовсім недавно скриголівська вчителька Євгенія Харків, котрій, як невтомному краєзнавцеві, багато в чому завдячує село своєю відродженою історичною пам’яттю, сповістила: замість великого дубового хреста, поставленого колись у Скриголовому на могилі Федора Савчука, споруджено пам’ятник. Чуєте, як урочисто вдарили з цього приводу дзвони над Сінєгорьєм? Петро БОЯРЧУК.
