Спостерігаючи за роботою міських листонош, якось подумала, що років так через 5—10 назва цієї професії стане зовсім архаїчною. Адже з кожним роком листів ми пишемо й отримуємо все менше...
Спостерігаючи за роботою міських листонош, якось подумала, що років так через 5—10 назва цієї професії стане зовсім архаїчною. Адже з кожним роком листів ми пишемо й отримуємо все менше. Їх дружно витісняють електронна пошта, всюдисущі «мобілки», інші новітні засоби зв’язку. Та знайомство з Марією Романчук і Лідією Семенюк, листоношами із села Бірки, що в Любешівському районі, переконало у передчасності моїх висновків. — Поки ще ті новації дійдуть до нашого села, — усміхається Лідія Іванівна, — то нам доведеться рознести не одну сотню листів. Бірки — село особливе, колись воно славилося тим, що тут проживало чи не найбільше в Україні матерів-героїнь. І нині їх тут понад три десятки. А діти, вони, як ластівки, розлітаються із рідного гнізда, щоб потім повертатися туди думками і листами. Чимало односельчан виїжджають на роботу «на сезон». Щоразу, коли приходить пошта, бірківським листоношам доводиться розносити близько ста листів на 502 двори. А ще — 220 примірників «Волині». Це, окрім інших видань. Додайте сюди пенсії, інші соціальні виплати, адже тут — «чорнобильська зона», передплату, платежі за електроенергію плюс товари першої необхідності, за реалізацію яких можна «витягнути» гривень двадцять до мізерної «півставки» у 108 гривень, і ви зрозумієте, який то нелегкий хліб, у прямому й переносному розумінні. — Але ми вже втягнулися, звикли, що інколи від тяжких сумок маємо мозолі на плечах, — каже листоноша із майже тридцятирічним стажем Марія Романчук. Вона — мама п’яти дітей і бабуся семи онуків. Доки діти були вдома, то допомагали, а при потребі й підміняли маму, яка, як зізнається, прийшла до своєї професії лиш із... другої спроби. Спочатку нелегко було подолати психологічний бар’єр у спілкуванні з людьми, молода була, соромилась. А тут ще — річниця жовтневої революції, стільки листівок прислали, що годі було справитись. Місяць проробила і розрахувалася. Але домашні почали допікати насмішками, тож повернулася і ось уже 29 років не розлучається із поштарською сумкою. Лідія Семенюк молодша за свою колегу, але й у неї за плечима уже 17 літ поштарського стажу. Цьогоріч її помічниця, донька Наталя вступила до медучилища у селищі Макарові Київської області. На запитання, чому так далеко від дому, безнадійно махає рукою: «Ближче — дуже дорого, не з нашими статками, а там, ще як за радянської влади, зважають і на знання». Тож тепер і сама Лідія Іванівна буде з нетерпінням перебирати свіжі листи, сподіваючись на вістку від Наталі. А свою роботу шанує ще й за те, що вона потрібна людям. — Кого б ми ще чекали, як не поштарку, — кажуть її старенькі підопічні із хутора Витуле, по-місцевому — Вітулі, який також входить до її дільниці. Вона й сільські новини розкаже, і втішить, і замовлення виконає. Міським листоношам таких функцій виконувати не доводиться. Вони своїх клієнтів частенько навіть в обличчя не знають. А в селі — все як на долоні, і болі людські, і радощі, й тривоги. А вони, листоноші, мов зв’язкові із цілим світом. Про це ми говорили з Марією Романчук і Лідією Семенюк у Любешові, куди вони приїхали на збори. А ми скористалися нагодою, щоб вручити премії тим нашим помічникам, за посередництвом яких «Волинь» не втрачає своїх постійних читачів і щоразу здобуває нових. Серед відзначених — і бірківські листоноші. Валентина ШТИНЬКО.
