«Будеш говорити такі слова – у тебе не виросте…»

Валентина ШТИНЬКО, заслужений журналіст України

Доріжкою скверу, що за Палацом урочистих подій у Луцьку, «фронтом», у ряд, йшли четверо хлопчаків років 10 – 12. Обминути їх через калюжі на узбіччі не змогла, тому якийсь час змушена була слухати чужу розмову.

Хлоп’ята вибухнули сміхом, а «лідер» несподівано почервонів і навіть не огризнувся. 

Втім, це, швидше, був монолог одного з них, на голову вищого й, можливо, старшого в цій компанії. Він явно намагався приміряти  на себе роль лідера. Голосно і впевнено розповідав про свій крутий гаджет, у якому він щось там «зафігачив», але це слово – чи не єдине, яке можна повторити на газетній сторінці. Вся мова підлітка – а власне, ще зовсім дитини – була пересипана таким добірним матюччям, якого не почуєш і від п’яного дорослого дядька. Решта слухала його, не перебиваючи. 

Коли нарешті трапилася нагода випередити хлопчаків, неголосно, але так, щоб почули його товариші, сказала юному матюкальникові: «Будеш говорити такі слова – пісюн у тебе не виросте!» Хлоп’ята вибухнули сміхом, а «лідер» несподівано почервонів і навіть не огризнувся. 

Не знаю, чи подіяла моя спонтанна педагогічна гомеопатія (лікування подібного подібним), але засилля нецензурщини в нашому суспільстві таке, що не помічати, миритися з цим просто несила, як і  зі сміттям у довкіллі. Як на мене – це взаємопов’язано: засмічена бруднослів’ям душа сама розкошує й змушує інших жити поміж бруду.