Дорогою життя незабутнього Романа Луцюка - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.67 € 31.29
Дорогою життя незабутнього Романа Луцюка

Волинь-нова

Дорогою життя незабутнього Романа Луцюка

У селі Шклинь Горохівського району шкільна родина вшанувала мітингом-реквієм річницю від дня смерті воїна-земляка

Леся ВЛАШИНЕЦЬ
 На крилах смутку прилинули у Шклинь березневі дні. Якраз рік тому його боголюбиві мешканці ревно молилися, щоб Господь зцілив рани їх односельчанина Романа Луцюка. 5 листопада 2014 року наш земляк був важко поранений під м. Щастя на Луганщині. Два місяці лікувався у столиці, більше року – у США, але… Бог забрав Романа до Себе. Мабуть, Всевишньому теж потрібні такі світлі і жертовні Ангели-охоронці,  як Роман Луцюк.
Кілька років тому, коли в Україні ще не було війни, Роман із дружиною Тетяною і донечками Аліною і Анастасією звично поспішали з Луцька у рідне село. Цим щасливим чоловікові і дружині судилося вирости у Шклині, ця  мальовнича місцина стала батьківщиною їхнього знайомства і одруження. Щоразу їхали до неї, як до цілющого батьківського джерела любові і мудрості. У всі пори року  знаходили бажання бути поміччю і радістю Романовим батькам і Тетяниній бабусі, а на Великдень сім’я збиралася у Романовій світлиці за великим столом. Із Києва обов’язково приїжджала старша донька Луцюків Людмила зі своїми діточками. Було любо і весело! Горе тому, хто насмілився війною розтривожити і зруйнувати тисячі таких родинних раїв на українській землі. 



Спершу їздив на передову, як волонтер, а у день 22 травня 2015 року, в який сепаратисти розстріляли українських бійців під Волновахою, чоловіча гідність не витримала такої підступної наруги над Батьківщиною: Роман почав збиратися на Схід України, не мовлячи нікому ні слова про це рішення.




Тепер Тетяна не може наговоритися, назгадуватися, натішитися тими спогадами про роки з коханим, в які вона почувалася найщасливішою жінкою у світі. «Хотів, щоб усім було добре. Про себе не думав. І одним із перших помчав на Майдан», - розповідала з невимовною тугою.
У 2013-му році велика родина вперше розговлялася на Великдень без молодого господаря. Роман разом із волинськими самооборонівцями піднімав разом із синьо-жовтими знаменами дух патріотизму у жителів бентежного тоді Харкова. Трохи згодом пильнував ворога неподалік кордону з Білорусією, а як почалася війна, жив нею, обурюючись, переймаючись, хвилюючись долею України не на словах, а на ділі. Спершу їздив на передову, як волонтер, а у день 22 травня 2015 року, в який сепаратисти розстріляли українських бійців під Волновахою, чоловіча гідність не витримала такої підступної наруги над Батьківщиною: Роман почав збиратися на Схід України, не мовлячи нікому ні слова про це рішення.
Спокійно розмовляв по телефону з Тетяною про домашні справи, а тим часом купляв на ринку все необхідне солдатові. Їхав із добровольцями у Київ на військові навчання, а дружина була впевнена, що він патрулює вулицями міста в рядах Волинської самооборони. Зателефонував до неї аж насвітанку, коли вже був під столицею і зізнався, попросивши вибачення: «Пробач, але я по-іншому не зміг». І вже ні діти, ні мама, ні сестра, ні Тетяна не в силі були повернути рідного  з тої ненависної дороги у пекло війни.
…Всі вони відчували найдорожчого і серцями, і думками. 21 липня того ж року, як ворожа куля влучила йому в руку у бою неподалік Георгіївки на дорозі до Луганського аеропорту,  щось стиснуло жіночі єства невидимими лещатами. Був вправним стрільцем-санітаром, тому сам обробив і свою рану, і до останнього пострілу перев’язував поранених бійців, а лікуватися їхав додому, супроводжуючи … п’ять домовин із тілами побратимів.  Жахливішими від громовиць градів чулися йому  тоді  ридання матерів, дружин і дітей. Наслухавшись їх, мабуть, дав мовлену серцем клятву патріота і Богові, і людям, і собі, що знову повернеться до друзів на передову.
Тетяна пригадує, що і у госпіталі не переставав жити ними жодної хвилини.  Здавалося, розривався навпіл, бо називав  рідними по крові і сім’ю, і побратимів, а почувши про жахіття Іловайського котла, про бій під Веселою горою, в якому в полон потрапило багато його айдарівців, не вагаючись, не долікувавши, як слід,  поранену руку, поїхав знову на щоденні зустрічі зі смертю. Тоді дні і ночі для родини Луцюків знову починалися нескінченними молитвами. «Я намагалася не думати про погане, хоч і жила від телефонного дзвінка до дзвінка», - пригадувала пані Тетяна. 6 листопада мала привітати сестру чоловіка з Днем народження, але рука чомусь здавалася важкою, наче камінь. «Сиділа, намагаючись опанувати в собі якесь незрозуміле передчуття і по-справжньому злякалася, коли побачила, що телефонує сама Людмила», - знову переживала з коханим його біль.



Друге поранення, про яке й повідомила Людмила, було дуже важким. 



Друге поранення, про яке й повідомила Людмила,  було дуже важким. У порівнянні з розірваним животом бачився дріб’язком відірваний палець. З цієї хвилини вони боролися за Романове життя разом. Була поруч до останнього подиху коханого і вірила лише його усміхненому люблячому поглядові і ніжним словам: «Усе буде добре».
Чудуючись, мабуть, такій жертовності  жінки і жазі до виживання її судженого, Бог дарував їм диво за дивом. Столичні лікарі хоч і робили все можливе, аби Роман одужав, але не приховували, що  його випадок є несумісним із життям. Роман дивом потрапив у США, в клініку у штаті Конектикут «Yale New Haven Hospital». Думали, що лікуватиметься у ній місяців зо два, а «затриматися» довелося аж на рік і майже три місяці. Щоб рани, оброблені вже американськими лікарями, загоїлися до чергової  операції, подружжя поселив у себе тамтешній священик. Сім’єю постійно опікувалася українська діаспора, а Тетяна навчилася сама підключати чоловікові крапельницю. Роман нічого не міг їсти, але він ще міг трохи ходити і сам перев’язував жахливу на вигляд відкриту рану живота, оберігаючи дружину від споглядань свого  постійного нестерпного болю. Важко уявити його страждання і терпіння, та вони були вдвох і не переставали жити надією. Обоє, наче народилися на світ, коли після операції 2 жовтня 2015 року, яка тривала дев’ять годин, лікар через перкладача видихнув, дивуючись міцності організму пацієнта: «Я радий операції».  
Наступного дня Роман пригорнув дружину, вітаючи  з Днем народження, а через  чотири доби вже пробував ходити, рахуючи у кроках  круги по невеликому лікарняному холі. 10 жовтня рана почала кровоточити і його знову забрали в операційну. Почали відмовляти нирки - лікарі прогнозували пацієнтові лише ніч життя. Українець, на диво всім, пережив її, а після молебню над його ліжком, який Тетяна попросила відслужити місцевих священиків, нирки знову почали працювати.  Здавалося, що стан нормалізувався, проте … у рані лопнула життєдайна артерія. Знову вижив і не переставав казати, що все буде добре, однак 21 січня почав задихатися аж до … зупинки серця. Лікарям вдалося «завести» його,  напевно тому, що Роман дуже  хотів жити і мріяв повернутися додому у березні. 25 січня він знову встав із своєї важкої постелі, не перестаючи обнадійливо усміхатися своїй Тетяні і вітав її з Днем ангела. Казав, що чекає 8 Березня, щоб завншувати своїх найвродливіших дружину і донечок, матусю і сестру, яка збиралася у США відвідати брата. Дочекався її, хоч біль знову вклав його у лікарняне ліжко. Знову відмовили нирки, але після чергового молебню він іще погомонів із Людмилою і помахав рукою мамі і донечкам в екран скайпу. В ті хвилини Тетянина душа чи не вперше зойкнула від страху і жахливого передчуття, не побачивши звично в очах рідного вогнику надії.
Вона не переставала читати вголос молитви і просила його повторювати якщо не губами, то думками їх слова. І лише після смерті чоловіка, пригадуючи ті останні хвилини, вони з Людмилою зрозуміли, що втомившись від болю і страждань, Роман  уже благав  Бога  забрати його на Небо.



 25 серпня минулого року, у день, в який Роман Луцюк міг би святкувати своє 40-річчя, на фасаді ЗОШ І-ІІІ ступеня с.Шклинь освітяни ініціювали відкриття і освячення меморіальної дошки своєму односельчанину.




…25 серпня минулого року, у день, в який Роман Луцюк міг би святкувати своє 40-річчя, на фасаді ЗОШ І-ІІІ ступеня с.Шклинь освітяни ініціювали відкриття і освячення меморіальної дошки своєму односельчанину.
-Відтоді кожного дня до цього святого для всіх нас місця приходить Романова мама Емілія Володимирівна. Дивиться на обличчя сина, втираючи сльози, якими плаче материнське серце. У її думках, мабуть, тисячі спогадів. І як хлопчиною біг  у школу, і як ішов у доросле життя, отримавши її благословення, - казала, втираючи сльози, директор школи Майя Долонська, яка разом із колегами злеліяла задум ушанувати річницю смерті героя мітингом-реквіємом.
Щоб переповісти, яким він був щирим і доброзичливим, вдячним і скромним учнем, щоб розказати про його мрії і любов до життя, щоб змалювати словами портрет патріота, заступник директора школи Тетяна Галашевська вишукала найгарніші вірші і мелодії. Їх у скорботі натхненно декламували старшокласниці Вікторія Веремчук, Олена Хамаза, Ірина Сологуб, Софія Тимчишин, Софія Кузнєцова, Богдана Черчик і зовсім маленькі другокласниці Настуся Крупецька і Оленочка Дементьєва.  Були надзвичайно проникливими власні поезії-посвяти героєві-односельчанину  Юлії Крупецької і Альбіни Долонської.  Йому співали, обрамивши слова у зворушливі почуття і мелодію, Аніта Бучман і Альбіна Долонська (музичне обрамлення мітингу здійснив В’ячеслав Гороть), Заслужений вчитель України Олег Романюк.
Родині Романа Луцюка слова вдячності за сина, чоловіка, татуся, брата уклінно мовили Майя Долонська, Шклинський сільський голова Володимир Солтис, депутат районної ради Валерій Лац, Заслужений учитель України Олег Романюк.
Зворушила до сліз щирістю і словами подяки дітям і дорослим за пам’ять про найдорожчу людину  Тетяна Луцюк. Дружина незабутнього Романа подарувала у шкільний музей прапор, під яким він відвойовував із «Айдаром» нам мир, його рюкзак і інші особисті фронтові речі.
Цими днями життєву дорогу свого односельчанина відтворили у виставках директор БК і завідувач бібліотеки-філії  с.Шклинь Галина Данилюк і Оксана Вінчук
…У складеному серденьком вірші дев’ятирічна Настуся Луцюк, вдивляючись у весняне сонечко за хмаринкою, промінцем запитувала у татуся, чи добре йому живеться на Святому Небі? Дівчатко, здавалося, на цілий світ зізнавалося, як любить найдорожчого  і сумує за ним. А нам усім дуже хотілося, щоб Бог почув цю водночас дитячу сповідь,  благання і розповідь про те, як  діткам солдатів потрібні батьки і вже повернув їх у рідні світлиці.
На знімках:  родина Романа Луцюка біля меморіальної дошки своєму рідному у Шклині; під час мітингу-реквієму
Фото автора