Мій великий міжнародно-цибулевий обман
«Перше квітня – брехня всесвітня!» – влучний вираз, відомий чи не кожному ще з дитинства. Цього дня згадую свою першу справді велику брехню. До того ж, зовсім не «першоквітневу» та ще й «міжнародного масштабу»
Сергій ХОМІНСЬКИЙ, доцент кафедри соціальних комунікацій СНУ ім. Лесі Українки
Коли наприкінці квітня 1986-го «бабахнула» Чорнобильська АЕС, на «родинній раді» постановили рятувати найменших шляхом евакуації. Тітка Ніна – мамина старша сестра – взялася везти трьох своїх племінників (шестирічного мене і двох моїх двоюрідних сестричок, одна з яких була на вісім місяців старшою, а друга – на стільки ж молодшою за мене) аж у Сибір – до своїх знайомих часів заробітчанської молодості.
З Києва – літаком до Москви, звідтіля – літаком до Омська, а потім ще 300 км «приміським» автобусом «знаменитими» російськими дорогами до «дєрєвні» в Муромцевському районі, де ми планували сховатися від тієї клятої радіації.
З Києва – літаком до Москви, звідтіля – літаком до Омська, а потім ще 300 км «приміським» автобусом «знаменитими» російськими дорогами до «дєрєвні» в Муромцевському районі, де ми планували сховатися від тієї клятої радіації.
Лист, який мав сповістити про наш приїзд, десь затримався, тож ми в буквальному розумінні звалилися, як сніг на голову, на ту російську родину (подружжя, їхня майже доросла донька і старенька незряча бабуся). Проте зустріли нас привітно – про цих людей у мене збереглися якнайкращі дитячі спогади.
Та загалом російська «дєрєвня» мене неабияк вразила. Замість струнких рядочків побілених хатинок, доглянутих квітників і розкішних вишневих та яблуневих садків (до яких я звик у селі на Житомирщині, де переважно зростав дошкільням у дідуся та бабусі) тут абсолютна більшість сімей жили у похмурих почорнілих «ізбушках». Навколо них не спостерігалося ані квітників, ані садків, ані навіть парканів.
Для нас трьох уся ця навколишня дивовижа, звісно, була об’єктом щоденного прискіпливого вивчення. З Ліною та Оксаною (так звати сестер) ми, зокрема, активно користувалися й відсутністю парканів навколо сусідських «ізб». Так в одній з ігор нам для «приготування їжі» конче знадобилася справжня цибуля. Скільки того діла – швидко знайшли її на одному з сусідських городів…
Наступного дня ми вже геть забули про ту витівку, адже переймалися спробами повернути до життя знайденого десь мертвого горобця. І саме у цей момент у «наш» двір зайшла (точніше влетіла або ж увірвалася) якась жінка. Весь її вигляд, а також нестримний потік лайливих (хоча для нас, україномовних дітей, практично незрозумілих) слів говорив про несамовиту лють.
Ми перелякано сховалися за спиною тітки Маші (господарки будинку, в якому гостювали). Трохи заспокоївши сусідку та вислухавши суть її претензій, вона взяла мене за руку і, пильно дивлячись в очі, запитала:
– Сережа, говори честно – рвали лук?!
Що таке лук, я прекрасно знав – з татом ми не раз вирізали підходящу палицю, згинали її, натягували шматок шпагату, аби потім цілити такими ж саморобними стрілами в якусь «мішень». Але тут, у цьому майже незбагненному для мене світі, я жодного разу не бачив лука, а про те, щоб зіпсувати його, й мови бути не могло. Тож моя відповідь була чіткою і однозначною:
– Ні, не рвали ми ніякого лука!
Тітка Маша, не роздумуючи, вхопила мітлу і з криком: «Ах ты ж гадина, на деток, пострадавших от радиации, наговаривать будешь?!» – погнала з двору неабияк розгублену через таке нахабство і тепер уже перелякану сусідку.
