Скільки ще маємо терпіти нахаб-водіїв?

Мене звати Олексадр Ткачик. Я учасник АТО. Хочу розповісти про водія автобуса Любешів – Луцьк. Його прізвище Маковський, а перевізника – Приходько. Це зі слів касира у Маневичах.

Купити квиток 2 травня у касі автостанції Маневич по посвідченню учасника бойових дій я не зміг. Касир сказала, що автобуси переповнені й водій не візьме. Але мене постійно возять як пільговика, за що дуже вдячний перевізникам.

Я спробував заперечити, адже проїзд з Маневич до Луцька коштує 40 гривень. Тоді водій взагалі зірвався на крик і почав погрожувати, що висадить.

Ледь втіснився разом з кількома пасажирами у автобус за маршрутом Любешів – Луцьк, який відправлявся з Маневич о 19.00. Водій вимагав негайно передати йому гроші за проїзд, але я не зміг цього зробити. Бо однією рукою тримався за поручень, а іншою тримав сумку. Попросив водія закрити двері. Розраховував, що зіпруся спиною в двері й так зможу передати гроші. Він вголос обурився: спочатку гроші, а тоді вже поїде.

Але через якийсь час двері закрив і автобус рушив. Я нарешті передав водієві 50 гривень. Він з уїдливою усмішкою їх приймає, але в наступний момент спересердя кидає їх на килимок праворуч від себе і заявляє мені: «Без здачі». Я спробував заперечити, адже проїзд з Маневич до Луцька коштує 40 гривень. Тоді водій взагалі зірвався на крик і почав погрожувати, що висадить. Моя реакція була миттєва: «Вже ставай!». Водій зупинив автобуса і я почав виходити. Зім'яті 50 гривень він пожбурив мені через людей.

Не буду заперечувати, що в якийсь момент захотілося зацідити соплякові у писок, але стримався. Водію на вигляд років 27-30. Тобто, він молодший за мене. А можливо мій ровесник.

Розповідь хочу завершити запитанням: «Скільки ще маємо терпіти нахаб-водіїв?».